Рік тому, після кровопролитних боїв, сторони конфлікту довкола України підписали протокол про припинення вогню «Мінськ-1». У лютому цього року вони вимучили ще один протокол на ту ж тему — «Мінськ-2». Відтоді великомасштабні бойові дії не велися, інші домовленості військового характеру, наприклад, про відведення артилерійських систем, виконувалися з великими затримками, а домовленості політичного характеру — фактично не виконувалися взагалі. В результаті конфлікт із гострого поступово перетворився на хронічний.
Росія унаслідок маніакальної впертості президента Путіна не хоче поступитися жодною із завойованих позицій, а в обстановці масового військового психозу, що охопив країну, ще й не може цього зробити без шкоди для його дорогоцінного рейтингу. З другого боку, не готова Росія й до ескалації конфлікту, побоюючись ще різкішої реакції Заходу. До того ж суто військова ескалація, іншими словами новий наступ, була б для Росії не просто ризикованою зважаючи на збільшену боєздатність української армії, а ще й безглуздою. Захопити й тим паче утримати сухопутний коридор до Криму російська армія без великої й відкритої війни не зможе. А, наприклад, узяття Маріуполя, що тепер теж непросто, ніяких завдань не вирішує. Позиція Росії чи не цілком залежить від настрою її одноосібного правителя, який, за всіма ознаками, дедалі більше обтяжується своїм становищем світового ізгоя. Останнім часом він ніби пішов у тінь: про Україну згадує рідко, на екранах телевізорів з’являється в якихось комічних мізансценах і виглядає в них розгублено й жалюгідно. Не виключено, звісно, що видима пасивність Путіна оманлива. Незалежно від того, хто організував масові антиурядові виступи в Києві 31 серпня цього року, не можна не бачити, що об’єктивно вони вигідні Росії, ще більше обмежуючи поле політичного маневру української влади.
На відміну від Росії, поведінка України — в основному продукт непереборних обставин. Суто зовні сьогоднішній Київ, здається, нагадує Москву вересня 1993 року. Причини внутрішньої кризи були тоді інші, але сценарій буцімто спонтанного переростання вуличного протесту в бунт дуже схожий. Так чи інакше, вкрай нестабільна й суперечлива ситуація у внутрішній політиці України, мабуть, не дозволяє її керівництву піти навіть на символічні поступки Росії. Гіпотетичний початок нового українського наступу в Донбасі, який міг би забезпечити Україні деяку внутрішню консолідацію, як і рік тому, загрожує розширенням військового втручання Росії. При цьому колективний Захід відновлення боїв у Донбасі, звісно, не схвалить і реальної допомоги Україні, швидше за все, не надасть.
У цілому, звісно, виразної стратегії немає ні у Росії, ні в України, ні у Заходу. Заднім числом усі давно зрозуміли, що мінські домовленості нездійснимі ні в чому, окрім ненадійного й частково умовного припинення вогню. Сторони конфлікту тягнуть час сподіваючись на те, що все якось нормалізується само собою. Треба, проте, розуміти, що залишати безконтрольним конфлікт, результат якого може мати доленосні наслідки для всього світу, — помилка з тих, що гірше за злочин. Хочеш, не хочеш, доводиться розбиратися в тому, що відбувається. Розбиратися чесно й неупереджено.
РОСІЯ
Почати доведеться з Росії, яка цей конфлікт затіяла й продовжує роздувати. Тільки що з’явилася цікава стаття відомого американського аналітика Стівена Ковінгтона «Путінський вибір для Росії». Головний висновок автора в тому, що, якщо раніше Росія намагалася «прорватися» в європейську систему безпеки, підірвавши її зсередини, то сьогодні Путін має намір з цієї системи «вирватися», встановивши нові правила гри. Зі сторони так, напевно, й виглядає, тим паче що «українська» авантюра Росії, в разі свого успіху, по факту дійсно призведе до встановлення нових правил. Але, як писали класики: «Якщо б Остап дізнався, що грає такі мудровані партії... вкрай би здивувався». Насправді, по-моєму, все простіше, але й складніше.
Президент Путін явно має намір залишатися при владі до кінця, а про передачу її навіть абсолютно вірній людині не замислюється. Чим більше абсолютна влада розбещує російського самодержця, тим більш дикими стають його рішення й поведінка. Створений ним російський режим втілює найгірші риси своїх попередників, не маючи жодної з негірших. Він кричуще підкупний, брехливий, жорстокий і неефективний у всіх своїх проявах. Зберегти такий режим, якщо поруч існує об’єктивно близька в усьому держава, що успішно живе інакше, завдання неймовірно складне й без повної ізоляції від зовнішнього світу практично нездійсненне.
Тут доречна аналогія з династією північнокорейських диктаторів, які смертельно бояться й ненавидять успішну Південну Корею, а власну країну перетворили на концтабір. Щоправда, Північна Корея через своє географічне положення — по суті, підводний човен, з якого не втекти. А нещасних північних корейців поневолили дуже давно, іншого життя вони не знали. Росію закрити набагато складніше.
Так чи інакше, Путін щиро ненавидить нинішню Україну, колишню радянську республіку, якій доля підготувала місію стати для Росії і росіян прикладом іншої, нормальної системи державного управління й суспільних відносин. І яка тим самим являє екзистенціальну загрозу для його режиму. Успіху перетворень в Україні путінський режим, ймовірно, не переживе. А його крах стане не лише історичною перемогою України, а й величезним благом для самої Росії.
УКРАЇНА
Питання лише в тому, чи здатна Україна стати по-справжньому успішною демократичною державою. Відповіді на це запитання поки немає. Зрозуміло, що вируюче море думок, пристрастей і амбіцій суспільного й політичного життя України невимірно здоровіше й перспективніше стоячого болота російської дійсності. Що становлення української нації відбувається найефективнішим в історії шляхом — у справедливій боротьбі з сильним зовнішнім ворогом. Але цього мало. Порядки в Україні, як то кажуть, залишилися багато в чому старими, чиновники — невправні, а олігархи — такі ж жадібні й злодійкуваті як у Росії. Економіка України теж у поганій формі. Покійний Каха Бендукідзе, пам’ятається, ставив питання, чому українська економіка споживає газу чи не більше всіх у Європі. Щось змінилося відтоді?
Ну й, звичайно, безпринципних популістів в українській політиці могло б бути менше, а грамотних і чесних професіоналів — більше. А то як би не повторилася російська історія початку 90-х років, коли грамотні професіонали, які були зайняті своєю роботою і в цілому непогано з нею справлялися, начисто програли популістам і націоналістам битву за розуми людей.
І ще про одне хотілося б сказати. Нехай не ображаються на мене українські патріоти, але наважуся заявити, що Україна чимало б виграла, легалізувавши російську мову як другу. Російська мова не винна в тому, що нею розмовляють Путін та інші ваші недруги. Ось слухав я днями пісні ірландських борців за незалежність, палких прибічників ІРА. Патріоти Ірландії, вони співали англійською. І це нікому не заважало. Прикладів державної двомовності, прийнятої в процвітаючих демократичних країнах, чимало. Чому не сприйняти цю практику і в Україні? Не у вигляді поступки Путіну, а самим. Україна б від цього лише виграла, а російські пропагандисти, як то кажуть, з’їли б власні капелюхи. Та й взагалі, багато разів чув відповідь, і все одно хочу запитати: чи не полягає історична місія України в тому, щоб, залишаючись собою, стати ще й свого роду альтернативою похмурому «русскому миру» путінської Росії. Жодній країні світу, окрім України, це не під силу.
ЗАХІДНІ ДЕМОКРАТІЇ
І, нарешті, про позицію західних демократій, єдиних у своєму неприйнятті путінської політики. Єдність ця, боюся, формальна. Санкції проти Росії з деяким скрипом запровадили, але справжню допомогу Україні надати не квапляться. Безконечні нарікання на неготовність України ні до асоціації з ЄС, ні тим паче до членства в НАТО не переконують. А розмови, що поволі ведуться в деяких європейських столицях про те, що з Росією треба було б спробувати домовитися, скликавши для цього деякий аналог гельсінської Наради з безпеки й співпраці в Європі (1975 р.), відверто вражають. Росію, що порушила чи не всі положення Завершального акту цієї наради, «нагородити» новою нарадою, щоб виробити правила гри, що її влаштовують? Другого Гельсінкі так не вийде, лише другий Мюнхен.
Тим часом, Україна гостро потребує і допомоги, і гарантій своєї безпеки, причому не тоді, коли відповідатиме критеріям на їхнє здобуття, а просто зараз.
Велосипед для цього винаходити не доведеться: все давно вигадано. Фінансова й економічна допомога може бути надана Україні в рамках аналога «Програми відновлення Європи», проголошеної 1947 року державним секретарем США Джорджем Маршаллом. Ця програма діяла до середини 60-х років, ставши «рятувальним колом» для держав Європи, що лежали в руїнах. Сила Плану Маршалла була в його комплексності й у системі суворого контролю над використанням допомоги, що надавалася з боку держави-донора. Тоді таким донором були США. Тепер у тій же ролі можуть виступити ще й більшість держав Європи, і Японія, яка теж відновлювалася за планом Маршалла (СРСР, що характерно, реагував на План Маршалла різко негативно, заборонивши своїм сателітам до нього приєднуватися).
Ідея нового «плану Маршалла» для України не претендує на новизну або оригінальність, більш як рік тому її висунув Джордж Сорос, свої версії плану пропонували інші відомі державні й громадські діячі. Віз, проте, і нині там. Чи то через легендарну неповороткість євробюрократії, зайнятої порятунком потопаючої Грецію, чи то внаслідок апріорної незгоди Росії. Але за всієї пошани до Греції й співчуття до її проблем Україна не менша, а, мабуть, важливіша для співтовариства демократичних держав.
З гарантіями військової безпеки України справа дещо складніша. До НАТО її найближчими роками, швидше за все, не приймуть. Причини відомі. Україна до вступу до альянсу об’єктивно не готова, будь-який з його членів може заблокувати прийом. Крім того, завдяки «дружній участі» Росії, Україна одразу втратила частини своєї території і «отримала» сепаратистський заколот у своїх східних регіонах. З таким багажем до НАТО вступити важко. Але вихід, думається, є. Він у сприйнятті моделі, колись застосованої США для забезпечення безпеки Японії та Південної Кореї.
Коли ця модель лише виникла, обидві країни жодним критеріям членства в організації на кшталт НАТО не відповідали. Натомість США уклали з Японією та Південною Кореєю договори про взаємні гарантії забезпечення безпеки, зобов’язавшись надати їм військову й будь-яку іншу допомогу в разі зовнішньої агресії. На території обох країн були розміщені невеликі, швидше символічні контингенти американських військ. Суто військове значення їхньої присутності було порівняно невеликим, зате політичне значення — величезним. З моменту появи в Японії та Південній Кореї американських військовослужбовців будь-який напад на ці країни ставав і нападом на них, що зумовлювало, по суті справи, автоматичний вступ США у конфлікт. Реакція СРСР була очікувано різкою, але безпека обох азіатських союзників США виявилася надійно забезпеченою на довгі роки. Зрозуміло, що зараз США ще не «дозріли» для настільки радикальних заходів забезпечення безпеки України. Але хто знає, як обернеться ситуація, якщо нинішній конфлікт триватиме до президентських виборів у США в листопаді наступного року. До того ж подібні договори безпеки в разі необхідності могли б укласти з Україною й деякі союзники США, не настільки заклопотані пошуком способів заспокоєння Росії, як, наприклад, Німеччина або Італія.
Єдиний не зовсім приємний для України нюанс, пов’язаний зі сприйняттям такої моделі, в тому, що гарантії безпеки поширюватимуться лише на ту частину її території, яку вона реально контролює. Іншими словами, анексований Росією Крим і зайняті сепаратистами райони Донецької й Луганської областей під життєво необхідні Україні гарантії її безпеки не підпадуть. Але з цим, думається, можна на якийсь час змиритися.
* * *
Зла воля президента Путіна надовго, якщо не назавжди, розвела Росію з Україною. Але долі двох дійсно дуже близьких одна одній країн як і раніше пов’язані воєдино. Тепер цей зв’язок у тому, що, відстоявши свою незалежність, Україна зможе реально допомогти Росії вибратися з порочного замкнутого кола її історії.
Георгій КУНАДЗЕ, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин РАН, колишній заступник міністра закордонних справ Росії
