Очікувалося давно й сталося. Між Вірменією та Азербайджаном почалися повномасштабні бої із застосуванням усіх наявних у сторін сил і засобів.
Зведення з фронту суперечливі, уявити реальний стан справ досить складно, але видно, що сторони цього разу налаштовані досить рішуче, й тут, разом з військовими питаннями, виникають не менш серйозні дипломатичні, які дуже багато країн розводять по різні боки.
КАРАБАХ СПОТИКАННЯ
Територіальна приналежність Нагірного Карабаху завжди була предметом суперечок між Вірменією й Азербайджаном. Радянська Росія у своєму протистоянні з Великою Британією і якоюсь мірою Францією на початку 1920-х рр. зблизилася з кемалістською Туреччиною. Володимир Ленін пішов на територіальні поступки останній, що вилилося у відомий Карський договір. Приблизно в той же час було прийнято рішення про Нагірний Карабах у складі Азербайджану на правах автономної області.
Наприкінці 1980-х рр. почався рух за передання Нагірного Карабаху від Азербайджану Вірменії. Центральна влада намагалася врегулювати ситуацію властивими їй командно-бюрократичними діями. Вони виявилися малоефективними й ще більше загострили становище, яке вилилося у масштабні зіткнення на етнічній основі аж до введення радянських військ у Баку в січні 1990 року.
У 1992-1994 рр. сталася війна між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах. У результаті вірменські підрозділи захопили майже 92% території колишньої автономної області, а також п’ять районів адміністративно їй не підлеглих. Бойові дії були припинені в травні 1994 року на підставі «Угоди про безстрокове припинення вогню».
Надалі зіткнення й перестрілки між сторонами виникали неодноразово, у квітні 2016 року сталася так звана «Чотириденна війна». За заявою Міністерства оборони Азербайджану, армія зайняла 2 тис. га й значні території були взяті під оперативний контроль. За словами президента Вірменії Сержа Саргсяна, вірменська сторона втратила 800 га територій, які, за його словами, «не мають ніякого стратегічного або тактичного значення».
У липні поточного року відбулися зіткнення на кордоні Вірменії та Азербайджану, але вони були поза лінією вздовж Нагірного Карабаху.
ВІЙСЬКОВИЙ І ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СТОРІН
Те, що збройні зіткнення мають тенденцію до розширення, показали згадані липневі зіткнення. У Баку дедалі більше висловлювали невдоволення зволіканням вірменської сторони у поверненні п’яти районів навколо Нагірного Карабаху, про що були раніше досягнуті домовленості.
Наразі, за даними шведського Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS), кількісна перевага на боці Азербайджану.
Важливим фактором є безумовна військова, військово-технічна та дипломатична підтримка Баку з боку Анкари. Останні спільні маневри дуже великого розмаху відбулися на території Азербайджану з відпрацюванням спільних дій підрозділів двох армій. Показовими були польоти турецької авіації у безпосередній близькості до вірменського кордону з демонстрацією можливого ураження практично всіх об’єктів на території Вірменії.
У Баку неодноразово попереджали, що позиція Єревана щодо врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху повністю вичерпала можливості мирного вирішення і змушує перейти до силових дій. Чи то в Єревані не надавали цьому значення, сподіваючись на безумовну підтримку Москви, чи то не зрозуміли кардинальної зміни міжнародної обстановки і серйозного звуження можливостей Росії в усіх напрямках, але, незважаючи на запевнення вірменських керівників, військові дії виявилися для них несподіваними.
Головним моментом є активна участь Туреччини на боці Азербайджану. Через цілу низку обставин Кремль не може піти на серйозний конфлікт з Анкарою, оскільки серйозно загруз у Сирії й дедалі більше втягується в Лівії.
Після абсолютно бездумних дій, пов’язаних зі спробою вбивства Навального, у Кремля істотно погіршилися відносини з двома провідними країнами Європи — Німеччиною і Францією. Росія опинилася перед реальною загрозою не лише економічних і фінансових санкцій, а й повороту європейських країн у бік нарощування військової складової своєї політики безпеки. Це наочно демонструє, зокрема, активність авіації й флоту США, Великої Британії та інших країн НАТО на російських кордонах не лише в Європі, а й у Арктиці аж до Берингового моря.
У таких умовах Москва реально дуже обмежена у своїх можливостях і не зможе грати роль посередника, як вона завжди уявляла себе в конфлікті навколо Нагірного Карабаху.
Наслідки будуть значними й вийдуть далеко за межі Південного Кавказу.
ФОТО REUTERS
ПОЗИЦІЯ УКРАЇНИ
Конфлікт за Кавказьким хребтом безпосередньо стосується нашої країни.
По-перше, у нас проживають етнічні вірмени й азербайджанці. Усі вони наші громадяни і конфлікт ніяк не може на них позначитися. Внутрішнього протистояння на етнічному ґрунті у нас не може бути у принципі, і ніхто не повинен почуватися обділеним або меншовартісним. Україна — ненька для всіх своїх громадян, і етнічне походження справа особиста, не більше того.
По-друге, політика нашої держави щодо Південного Кавказу має виходити з того незаперечного факту, що Азербайджан є нашим стратегічним партнером, з яким нас пов’язують давні відносини співпраці. Від військово-технічної до дипломатичної.
У Баку завжди підтримували територіальну цілісність України. Ніколи не визнавали окупацію Криму й негативно ставилися до агресії Росії на Донбасі. В ООН і міжнародних організаціях Азербайджан незмінно підтримував резолюції на підтримку України. І це означає чимало.
Нічого подібного не можна сказати про Вірменію. Ні слова, ні дії на нашу підтримку. Завжди вірменські делегації голосували однаково з російськими на всіх міжнародних майданчиках і завжди проти нашої країни.
Звичайно, Київ виступає за мирні переговори, але реальність така, що в Москві і за нею в Єревані використовують їх тільки як ширму для своїх агресивних дій. Ми це бачимо на Донбасі і в Нагірному Карабасі.
Через ці обставини Україна має зайняти чітку позицію щодо подій на Південному Кавказі. Логіка їх така, що залишатися нейтральними не вийде.
Вододіл став доконаним фактом, і від цього нікуди не подітися. Час маневрів і недомовленостей пішов у минуле
