Сьогодні, 21 серпня, виповнюється рівно півстоліття відколи п’ять країн Варшавського договору (Радянський Союз, Болгарія, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Польща) здійснили військове вторгнення в Чехословаччину. 1968 року з поваленням уряду та окупацією країни було припинено період лібералізації, відомий також під назвою «Празька весна». Водночас було покладено край сподіванням тодішнього очільника Комуністичної партії Чехословаччини Александра Дубчека на побудову «соціалізму з людським обличчям», пом’якшення цензури, обмеження влади таємної поліції. Натомість, за кілька годин після введення військ Дубчека схопили в його кабінеті та доправили на допит до Москви. А протистояння людей і військових закінчилося загибеллю понад 100 людей.
«ПІДТРИМКА КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ НА ВИБОРАХ 2017-го БУЛА НАЙНИЖЧОЮ З 1989 РОКУ»
Детальніше про ці історичні події «День» писав у минулих номерах, зокрема, в матеріалах Бориса Соколова «Празька весна» як «ідеологічна диверсія»: чому СРСР ввів війська до Чехословаччини» та Сергія Грабовського «Вторгнення до Чехословаччини, або «Доктрина Брежнєва» у дії». Нині ж ми звернулися до коментатора консервативного видання Echo weekly в Празі Даніеля КАЙЗЕРА з проханням відповісти на кілька актуальних питань, пов’язаних із відзначенням у Чехії 50-ї річниці вторгнення.
— Яким чином буде відзначатися ця дата? Як події тих років вплинули на країну та на свідомість людей?
— Я до певної міри здивований тим, наскільки 21 серпня вшановується в нас цього року. Є величезна кількість статей, фільмів, дискусій на громадському телебаченні, політики всіх партій роблять передбачувані заяви. Звичайно, частиною пояснення є те, що річниця кругла (50 років), але можуть бути й інші причини: на мою думку, однією з них є те, що ця трагедія є надійно віддалена від нас сьогодні. Дилеми, принесені внаслідок цього (чи погоджуєтесь ви з радянською допомогою, чи ви хочете ризикнути своєю роботою, вступом ваших дітей до університету тощо) є настільки далекими, що не торкаються сьогоднішньої моралі. Сьогодні у нас є нові моральні дилеми — прем’єр-міністр, який володіє медіа, є другим найбагатшим і найбільшим бізнесменом у країні, переслідувався в судовому порядку, а зараз може перешкоджати поліції тощо. Нині не треба бути хоробрим, як у 1969 чи 1970 роках, аби зберегти чисту совість, але навіть серед людей, про яких ідеться, багато кому це не вдається (наприклад, журналістам, які не залишили роботу в медіа, куплених цим олігархом).
Дивно, але це тільки починає бути темою, досі є деяке небажання говорити про це відверто (адже це може означати, що ви поводите себе грубо з людьми, яких добре знаєте). Більш зручно повернутися до 1968 року, наприклад, відвідавши музей.
— Країни Варшавського договору, зокрема СРСР, втрутилися в Чехословаччину 1968 року. 10 років тому Росія втрутилася в Грузію, 2014 напала на Східну Україну та анексувала Крим. Чи бачите ви в цьому аналогію і чи не думаєте, що Кремль повторив чеський сценарій в Україні та Грузії?
— Не думаю, що тут можна провести аналогію. Уроки минулого були вивчені Чеською Республікою (а також Угорщиною, Польщею, Словаччиною, країнами Балтії), адже ми звернулися з проханням і були прийняті в НАТО. Наскільки я знаю, хоча, можливо, я й помиляюсь, в Україні ніколи більшість не була за вступ у НАТО, і ваше населення досить розколоте у ставленні до цього питання. Що стосується Грузії, думаю, що Міхеїл Саакашвілі має розділити провину за війну чи щонайменше за її початок. Проте це не означає, що я не вважаю, що міжнародні кордони мають бути недоторканними, і Путін справді порушив їх у вашому випадку.
— Минулого тижня лідер Комуністичної партії Войтех Філіп поклав відповідальність за вторгнення до Чехословаччини на українців. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін у відповідь назвав ці слова «абсурдом». Що ви думаєте про заяву Філіпа, що вона мала на меті та чи знають більшість чехів, що це неправда?
— Войтех Філіп (між іншим, зареєстрований агент таємної поліції до 1989 року) робить такі заяви через те, що його виборцям подобається чути, що головна версія має свої недоліки. Його головний аргумент полягав у тому, що Леонід Брежнєв був не росіянином, а українцем. Я сподівався, що наші політики-демократи, які сперечалися з ним, вкажуть на те, що це не цілком правда, адже Брежнєв був етнічним росіянином, втім, як я побачив, у дискусіях їм не вдалося відстояти правоту. Вони лише повторювали: це неправильна точка зору. Чеські політики загалом більше такою мірою не обговорюють факти, а радше «виїжджають на емоціях».
Тож виборці-комуністи можуть залишатися у своїй бульбашці. З іншої точки зору, підтримка Комуністичної партії на виборах 2017 року була найнижчою з 1989 року.
— Цього року, вперше з 1989 року, голоси депутатів Комуністичної партії були вирішальними для підтримки парламентом уряду на чолі з Андреєм Бабішем. Чому так сталося і про що свідчить ця ситуація?
— На мою думку, це говорить більше про Бабіша, ніж про Комуністичну партію. Комуністична партія Чехословаччини (KSC) не дуже важлива, і Бабіш, імовірно, не має такої необхідності в ній з часу висловлення довіри. Раптом що, він може звернутися до голосів популістичної партії SPD («Свобода та пряма демократія») Томіо Окамури.
Що це говорить про Бабіша та його партію? Для Бабіша бути при владі було настільки важливо, що він порушує кожне табу, таке, наприклад, як спиратися на Комуністичну партію. Він сам був її членом до 1989 чи 1990 року, він також є зареєстрованим агентом таємної поліції StB, тож точно не був антикомуністом. Але він також не є прихованим фанатом KSCM (Комуністичної партії Чехії і Моравії), йому не подобається ділитися з кимось владою чи впливом. Для нього єдине, що має значення, це сьогодні, те, що він не потрапить у в’язницю. Він знає, що повинен сказати щось зворушливе про 1968 рік і жертв, але з 1989 року в нас ніколи не було прем’єра, який просто не турбується про минуле і є таким байдужим до нього.
