Загальновідомо, що Німеччина як ключова країна визначає політику Європейського Союзу. І саме Берлін наполіг на підписанні Україною Мінських домовленостей. А оскільки рішення політиків у цій країни, зокрема федерального канцлера Ангели Меркель, багато в чому залежать від настроїв громадянського суспільства, то виникає питання, яким є сучасне представлення і сприйняття України у ФРН. Не менш важливим є усвідомлення Німеччиною історичної провини не лише перед Росією, а й перед Україною, яка зазнала величних жертв і руйнувань під час Другої світової війни. Саме з цих тем розпочалася розмова з Постійним заступником Посла Німеччини в Україні, радником-посланником Анкою Фельдгузен.
«ТЕПЕР НІМЕЦЬКІ ЗМІ БІЛЬШЕ ФОКУСУЮТЬСЯ НА УКРАЇНІ»
— Сприйняття України ще не сформовано остаточно. Але очевидно, що її імідж змінився у свідомості німецької громадськості: лише кілька років тому Україна багатьма німцями сприймалася, в основному, як «колишня республіка Радянського Союзу», так пишуть ще й сьогодні деякі німецькі мас-медіа. Як у науці, так і у ЗМІ інтерес до Східної Європи зменшився після 1991 року, оскільки очікувалося, що в майбутньому наші стосунки з цим регіоном будуть доволі стабільними, тому особливої необхідності у спеціальних знаннях щодо нього не було. Німецькі ЗМІ відкликали з Києва тих небагатьох кореспондентів, які були, і почали висвітлювати події в Україні тільки зі своїх офісів у Москві чи Варшаві. Але 2013 рік показав, що ці очікування виявилися неправильними. Тепер спостерігається перша реакція на такий розвиток подій.
— Чи не могли б ви конкретизувати, в чому полягає ця реакція?
— Звичайно, тепер німецькі ЗМІ більше фокусуються на Україні. До цього часу в Києві ще не створено нових кореспондентських офісів (крім «Німецької хвилі»), але видання почали направляти журналістів до України на основі довгострокової ротації. У сфері науки наші університети заново відкривають спеціальні дослідження щодо Східної Європи і вводять у свої навчальні плани нові проекти з більшим акцентом на Україну. До того ж зростає кількість проектів двостороннього співробітництва. ФРН збільшила бюджети на обмінні програми та стипендії. Федеральний уряд ініціював створення нового дослідного інституту з вивчення Росії та Східної Європи у відповідь на кризу. Колись німці були експертами зі Східної Європи, і тепер ми докладемо максимум зусиль, щоб знову стати такими експертами. Це також включатиме й Україну.
— На сьогоднішній день уже є якісь помітні результати цих зусиль?
— Що стосується висвітлення подій у ЗМІ, можу сказати, що розуміння подій в Україні та їхніх причин швидко поліпшилося. Загалом, наші основні газети і телевізійні канали подають глибокі репортажі про Україну, факти і висновки фахівців ретельно підготовлені. Якщо хтось у Німеччині хоче дізнатися про те, що насправді відбувається зараз в Україні — включаючи роль, яку Росія відіграє у збройному конфлікті в Україні, — то він має можливість це зробити.
«ЛИШЕ ТЕПЕР З’ЯВЛЯЄТЬСЯ УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО НЕ ТІЛЬКИ РОСІЯ СТАЛА ЖЕРТВОЮ НІМЕЦЬКОЇ ЖОРСТОКОСТІ, А Й УКРАЇНА ТА БІЛОРУСЬ»
— Але, попри такі можливості, велика кількість німців, схоже, вірить, що зараз Україна переживає не агресію з боку Росії, а виправдану спробу Москви захистити себе від розширення НАТО. Багато хто стверджує, що Майдан, по суті, був фашистським переворотом за підтримки Заходу, а люди на Донбасі просто намагаються захистити себе від бандерівців-русофобів. Де ж тут вплив добре підготовленої правдивої інформації щодо подій в Україні?
— Такі люди є, але їх не так уже й багато. Це факт, що глибоке висвітлення подій респектабельними ЗМІ змушено протистояти неймовірним зусиллям російської пропаганди, яка хоче мати виключне право на інтерпретацію цього конфлікту. Розповсюджуються чутки і різні версії подій, що суперечать нашій інформації та всьому нашому досвіду. Проблемою може бути й те, що інформація, яка розповсюджується через пропагандистські канали, пояснює складний конфлікт простіше, ніж аналітичні статті у серйозних газетах чи журналах, і тому є більш розповсюдженою серед споживачів. Зазвичай, брак знань та інформації змушує людей вірити у російську пропаганду. Ми повинні намагатися відповісти на це, але не створенням своєї пропаганди, а викладенням фактів. Із власного досвіду знаю, що люди можуть змінити свою думку, якщо протистояти фактами і солідними аргументами. Тоді вони починають переосмислювати загальні стереотипи і пояснення. Наприклад, багато хто схильний виправдовувати окупацію Криму, стверджуючи, що він належав Росії багато століть. Варто просто запитати у них, що б вони подумали, якби з таких само міркувань Німеччина зараз вирішила окупувати Ельзас-Лотарингію (східна провінція Франції, яка впродовж багатьох століть належала Німецькій Імперії. — Авт.) або Франція — землю Саар.
— Але навіть якби не було російської пропаганди, все одно багато хто з німців вагався би засуджувати Росію за її агресію. Чому Німеччина в принципі має схильність бути обережною і поблажливою, і не називати речі своїми іменами?
— Звичайно, в німецькому суспільстві існує загальна погодженість, що після злочинів, здійснених нашою країною за часів Другої світової війни, ми повинні почуватися винними і відповідальними перед Росією. Безперечно, це правильно, але лише тепер повільно з’являється усвідомлення того, що не тільки Росія стала жертвою німецької жорстокості, а й увесь Радянський Союз, до складу якого входили інші країни, як, наприклад, Україна чи Білорусь. Як довів Тимоті Снайдер у своїй книжці «Криваві землі», під час Другої світової війни основні поля битви на східному фронті знаходилися на територіях України і Білорусі, а обидві нації втратили мільйони життів як серед солдатів, так і серед мирного населення. Нам слід усвідомити, що ми повинні бути відповідальними не лише перед однією країною. Наша історична провина перед Росією не зменшується через її роль у конфлікті з Україною. Дуже важко відокремити сучасну політику щодо Росії від нашої культури пам’яті загиблих. Багато німців сприймають це як відступ від відповідальності. Тут нам слід попрацювати над більш диференційованим підходом. А на це просто потрібен час.
— Але ж не тільки суспільство не наважується називати Росію агресором, німецькі політики теж відмовляються називати речі своїми іменами. Звідки така поблажливість?
— Ми повинні бути обережними з термінологією. Оголошення війни не було, воєнного стану в Україні теж не вводили, тому німецький уряд, звісно, теж не робитиме в цьому плані перший крок. Але Німеччина чудово знає, яку роль відіграють різні сторони в конфлікті на сході України.
«АТАКА НА КОНТРОЛЬОВАНУ УКРАЇНОЮ ТЕРИТОРІЮ НЕОДМІННО СПРОВОКУЄ ЕСКАЛАЦІЮ САНКЦІЙ З БОКУ ЄС ТА США ЩОДО РОСІЇ»
— Які подальші кроки розглядатиме німецький уряд, якщо другі Мінські домовленості не будуть виконані? Де для німецького уряду пролягає червона межа, перетин якої змусить його вдатися до більш рішучих дій?
— Ми, звісно, сподіваємося, що Мінські угоди буде виконано. На Донбасі все ще йдуть бойові дії й гинуть люди, а домовленість про припинення вогню досить нестійка. Але зараз набагато менше жертв, ніж у січні чи на початку лютого 2015 року. Атака на контрольовану Україною територію неодмінно спровокує ескалацію санкцій із боку ЄС та США щодо Росії.
— Що, окрім санкцій, Захід може запропонувати Україні в рамках підтримки?
— Санкції — наш головний спосіб реакції. Ми переконані, що вони є правильним засобом, щоб показати Росії, що її політика щодо України є неприйнятною. Вплив санкцій на Росію, у поєднанні з низькими цінами на нафту, створює тиск на російську економіку, і ми сподіваємося, що це подіє на російське керівництво, яке прийме рішення.
«...ЧЕРЕЗ ЧОТИРИ-П’ЯТЬ РОКІВ ВВП УКРАЇНИ ЗНАЧНО ЗРОСТЕ ЗАВДЯКИ ВІЛЬНІЙ ТОРГІВЛІ З ЄС»
— Хоч як би то було, багато українців очікують більше допомоги від Європи. Але зараз, після нещодавньої заяви пані Меркель у Ризі на саміті Східного партнерства, схоже, що європейська перспектива України стала досить сумнівною. Ви не боїтеся, що українці можуть відступити, розчарувавшись?
— Я думаю, що багато з тих, хто справді має справу з програмою Східного партнерства, знали, що вона не приведе прямо до членства в ЄС. Ті українці, які задіяні у цьому процесі, також це знають. Але було пробуджено багато обманливих очікувань. Звичайно, після Євромайдану багато що докорінно змінилося. Але програма Східного партнерства була призначена для того, щоб довести тих шість країн-учасниць до стандартів та норм, які в певний час дозволили б їм подати заявку на членство в Євросоюзі з реальним шансом на успіх — якщо б вони, звісно, вирішили подавати таку заявку. Українці вражаюче проголосували за цей напрям, але країна тільки-но почала розробляти і запроваджувати реформи, які виведуть її до стандартів ЄС. Боротьба з корупцією, модернізація державних служб і судової системи — це лише кілька прикладів. Але ЄС, так само як і Німеччина, багато роблять, щоб підтримати Україну в її прагненнях. Окрім масштабних урядових програм, таких як кредитні гарантії в розмірі 500 млн євро, проекти з технічної кооперації та гуманітарної допомоги, МЗС Німеччини збільшило свою фінансову підтримку громадянського суспільства, намагаючись посилити його і заохотити людей брати участь у розвитку демократичних структур.
— Критики часто згадують, що допуск європейських товарів на український ринок зруйнує економіку України, тому що вітчизняні товари не можуть конкурувати з європейськими аналогами...
— Але ж це неправда. У нас є результати серйозних економічних досліджень, які прогнозують, що через чотири-п’ять років ВВП України значно зросте завдяки вільній торгівлі з ЄС. Звичайно ж, у деяких галузей бізнесу виникнуть проблеми, а деякі не витримають конкуренції. Але в інших — Україна має великий нерозвинений потенціал, як, наприклад, у сільському господарстві та інших. Мені здається, що багато українців чекають на можливість реалізовувати нові ідеї та потенціали. Тому ми переконані, що це стане перевагою для України.
