На початку 2021 року спершу в Японії, а згодом в Україні, вийшла в світ книжка «Історія японсько-українських відносин 1915 – 1937 рр.» доктора філософії з економіки, професора університету Кобе Ґакуін, президента Асоціації україністів Японії, заслуженого професора Національної академії державного управління при Президентові України Йошіхіко ОКАБЕ. Праця стала результатом багаторічних наукових досліджень, за що професора Й.Окабе в Японії було удостоєно ступеня доктора філософії в галузі історичних наук. Пропонуємо читачам «Дня» розмову з циклу українсько-японських діалогів.
«ЯПОНЦІ ВИЗНАВАЛИ УКРАЇНЦІВ ЯК ОКРЕМІШНЮ ЕТНІЧНУ ГРУПУ, УКРАЇНСЬКУ ДІАСПОРУ»
Ольга КВАСНИЦЯ: – Що спонукало вас, економіста за фахом, взятися за написання праці в галузі історії, що більше, стати японським україністом, який вивчає Україну і поширює знання про неї в науковому і громадському дискурсі Японії?
Йошіхіко ОКАБЕ: – Передовсім зазначу, що я не ставив собі за мету написати повну та загальну історію взаємин між Японією та Україною. Такі нечисленні дослідження існують і в Японії, і в Україні, зокрема про дипломатичні відносини між країнами. Я радше хотів написати про забуту історію людських стосунків між японцями та українцями, які мали місце на початку ХХ ст. Моя книжка складалася з п’яти розділів, у яких я виклав п’ять унікальних, досі невідомих, тем. Особливо цінними є фотографії, якими щедро ілюстровано монографію. На чому хотів би наголосити, так, це на тому, що майже всі світлини та документи є новою доказовою базою, знайденою в японських архівах та приватній колекції. Зокрема, вперше було опубліковано фото Українського національного дому в Харбіні, з моєї колекції.
Після відвідування Донецька 2009 року я об’їздив Україну від сходу до заходу, де в часі подорожей чув від українців оповіді про те, що японці та українці об’єдналися й боролися проти радянської влади в таборах Сибіру після Другої світової війни. Це мене дуже зацікавило, і я почав шукати і знаходити деякі історичні записи щодо цієї теми. Зокрема йдеться про звіт 1936 року міністерства закордонних справ Маньчжоу-Ґо, держави-маріонетки Японії. Прочитавши його, я був дуже здивований змістом, адже йшлося про те, що японська влада в Маньчжурії детально дослідила й описала не лише українську історію та культуру, а й людські стосунки українців у Харбіні. Крім того, я знайшов мапу населення українців на Далекому Сході, складену МЗС Маньчжурії в 1936 році японською мовою. Цю мапу вперше в світі я публікую в своїй книжці. Це хороший приклад того, як японці цікавилися українцями.
Мені доводилося чути, що українці на Далекому Сході були дуже патріотичними. Однак, як випливає зі звіту, обставини серед українців були дуже складними. Наприклад, з одного боку, діяла група ОУН, з другого – деякі лідери Українського національного дому в Харбіні мали проросійську позицію. Спочатку японська військова місія в місті Харбіні підтримувала українців, але після 1935 року японські військові перейшли на бік вкрай правих росіян у Харбіні задля підготовки війни проти Радянського Союзу. Вважаю, що японський історик як третя сторона може написати таке складне історичне дослідження з об’єктивного погляду.
О. К.: – Ваша праця є цінним джерелом інформації для істориків, дипломатів і всіх, хто цікавиться українсько-японськими взаєминами, зокрема початку ХХ ст. Які білі плями історії вам вдалося заповнити? Які міфи і стереотипи щодо українців вдалося спростувати? Адже донедавна відомого сумоїста Тайхо Кокі, українця за походженням, сина Маркіяна Боришка, вважали росіянином?
Й. О.: – Білих плям у історії українсько-японських взаємин залишається наразі багато, але кожний новий факт, кожна наукова, історична, філологічна, масмедійна розвідка дає можливість бачити історичне полотно більш цілісно і повно. Почнімо з того, що 1924 року японський народний поет Міядзава Кенджі у вірші «Жінки в полі» порівняв японських жінок із «українськими танцівницями».
О. К.: – Цікаве порівняння, за яким можна розгорнути літературознавче дослідження… Врешті, це свідчить про обізнаність автора з українським світом культури та історії.
Й. О.: – Повертаючись до питання білих плям, у праці багато уваги присвячено роботі Українського національного дому. Цікавим був той факт, що з 1934 по 1935 роки перший поверх було віддано японській школі для дівчат. Із одного боку, це свідчить про взаємопізнання і співпрацю японок і українок упродовж двох років, а з іншого – чітку ідентифікацію українок. Про останнє я довідався, читаючи спогади школярок, у яких вони чітко написали «українці».
О. К.: – Тобто українців було ідентифіковано саме як українців.
Й. О.: – Так. Під час свого дослідження я був дуже здивований, що деякі японці в цей період могли розпізнати відмінності між українцями та росіянами. Підтвердженням цього факту є затверджений у 1935 році “Проєкт організації та покращення засобів розвідки для антирадянської діяльності”, в якому знаходимо відомості про розподіл фінансування для білих емігрантів (росіян) та українців. Утім, коли 1934 року було створено Бюро в справах російських емігрантів у Маньчжурській імперії, українці інтегрувалися в категорії «росіяни». А після Другої світової війни українців уже вважали «радянськими громадянами». З мого дослідження випливає, що японці визнавали українців як окремішню етнічну групу, українську діаспору. Як бачимо, це цікаві факти, які свідчать на користь японсько-українській історії дружби та співпраці.
«ОБІЗНАНІСТЬ ПРО ГОЛОДОМОР У ЯПОНІЇ ЗРОСТАЄ»
О. К.: – Один із розділів книжки – «Голодомор очима японців» - присвячено питанню Голодомору 1932 - 1933 рр. Що знала Японія того часу про українську трагедію ХХ ст? І що нового вам вдалося сказати в розкритті цього питання? Особливо цікавим є питання кількості жертв.
Й. О.: – Наразі я не знайшов конкретних статей у японській пресі того часу про голод в Україні початку 1930-х років. Однак є книжка Йошімура Чюдзо, керівника науково-дослідного відділу в Асоціації дружно-сусідських взаємин, видана 1934 року в Японії, де є розділ «Голод в Україні», в якій пояснено причини голоду. Зокрема про голод і нестачу продовольства в Україні повідомлялося, що «після успішного виконання першого п’ятирічного плану економічного розвитку, затвердженого 1928 року, Сталін удруге рішуче впровадив свій форсований план, який і спричинив голод в Україні». Щодо кількості жертв, то зазначено, що «не можемо конкретно вказати кількості потерпілих, так як немає жодних даних та звіту про це від радянського уряду, проте вважаємо, що ця кількість не надто відрізняється від числа потерпілих від голоду на Поволжі, і становить приблизно десять мільйонів людей». Крім того, автор наводить конкретні факти щодо експорту зерна, коли приміром, 1929 – 1930 рр. було експортовано 2 млн 268 тис. тонн.
Ба більше, маємо свідчення Масакане Кікута, члена комуністичної партії, який із 1929 по 1934 рр. перебував у Радянському Союзі і відвідав Україну, яка потерпала від голоду і навіть канібалізму, про що він виголосив на засіданні японської експертної комісії 1935 року, а згодом написав у своїй праці. До слова, 1944 року він опублікував книжку про контррозвідку, тож, схоже, він був агентом японської влади. Масакане Кікута стверджував, що відвідав Україну 1932 року і бачив голод на власні очі. Кількість жертв не зазначена, але в його книжці є кілька фотографій голодомору в Україні.
О. К.: – Сподіваюся, що ваша праця сприятиме визнанню Голодомору геноцидом з боку уряду сучасної Японії.
Й. О.: – Я також на це покладаю великі надії і роблю все можливе зі свого боку. Так, другий розділ моєї книжки «Голодомор очима японців» є у відкритому доступі в мережі інтернет японською та українською мовами, що сприяє широкому інформуванню громадськості й у Японії, й в Україні. Торік фільм «Ціна правди» (оригінальна назва в світовому прокаті «Mr. Jones») був у японському кінопрокаті, а нині ми, японці, можемо його побачити з японськими субтитрами в мережі. На сьогодні в Японії відомо про Голодомор значно більше, ніж раніше.
Крім того, місія Св. Іуди Української Православної Церкви в Японії щороку проводить поминальні Служби Божі з вшанування пам’яті жертв Голодомору. Тож обізнаність про Голодомор у Японії зростає. Наступним кроком з боку японського та українського урядів має бути петиція, щоб парламент Японії ухвалив резолюцію щодо Голодомору.
«У КВІТНІ 2022 РОКУ Я ОПУБЛІКУЮ ЩЕ ОДНУ КНИЖКУ…»
О. К.: – На вашу книжку вийшло кілька рецензій і в Україні, і в Японії, що свідчить про неабиякий інтерес до українсько-японського питання. Наприклад, український професор Володимир Потульницький зауважує, що праця би виграла, якби було висвітлено співпрацю гетьмана П.Скоропадського з японською стороною. За його словами, між Павлом Скоропадським у часі його перебування на еміграції в Німеччині (1919 – 1945 рр.) та японськими офіцерами і дипломатами розгорталися інтенсивні стосунки, зокрема антибільшовицький план дій, створення Українського Союзу Хліборобів Державників у Харбіні зусиллями Миколи Самарського як представника гетьманського руху тощо. Чи стане це питання предметом ваших подальших наукових розвідок?
Й. О.: – Користуючись з нагоди, хочу щиро подякувати всім, хто відгукнувся на мою монографію, зокрема відомому японісту, професору Іванові Бондаренку, професорові й колишньому послу Японії в Україні Курокава Юджі, професорові В.Потульницькому і вам особисто. Всі ці рецензії стануть добрим ґрунтом для подальших наукових досліджень.
Дуже плідною була дискусія й обмін ідеями з В.Потульницьким, досвідченим істориком, який мав досвід роботи в Університеті Хоккайдо в Японії. Нині професор В.Потульницький вивчає співпрацю японської військової місії в Німеччині та Павлом Скоропадським, тому я напишу про інші невідомі аспекти співпраці між японцями та українцями. Власне, в квітні 2022 року я опублікую ще одну книжку під назвою «Історія японсько-українських відносин, 1937 - 1953 років», де одна з головних тем – співпраця української організації та японської влади. Раніше я вже писав деякі наукові праці, зокрема про підтримку Японією незалежності Карпатської України, ОУН, про контакти між Інаґакі Морікацу (японським дипломатом, який був делегований японським урядом до Женеви) та Андрієм Лівицьким (третім президентом УНР у екзилі) в Женеві тощо. В японських архівах я також знайшов документи про українців у США від японського консульства в Нью-Йорку. Все це ввійде до нової праці й потрапить у науковий дискурс.
Юлія ДЗЯБКО: – Розкажіть, будь ласка, детальніше про «Історію японсько-українських відносин, 1937 - 1953 років». Чи очікувати читачам на продовження розповіді про історію японсько-українських взаємин?
Й. О.: – Як я вже згадав, моя чергова книжка під назвою «Історія японсько-українських відносин, 1937 - 1953 років» вийде наступного року. Наприклад, один із розділів розповідатиме про співпрацю між японцями та українцями в Сибіру, зокрема під час Норильського повстання (прим. авторів: Норильське повстання – повстання політичних в’язнів Норильського концтабору влітку 1953 року, 70% якого становили українці). Крім того, на основі спогадів буде розкрито враження японців про українців того часу. До початку дослідження я навіть не міг уявити, що такого роду спогади японців існують. Тож навіть зараз важко сказати, які ще історичні документи не стали об’єктом аналізу істориків. Якщо мені пощастить натрапити на нові історичні факти та матеріали про співпрацю між українцями та японцями за радянських часів, я обов’язково про це напишу.
Крім того, в мене є ідея для наступного проєкту: третя книжка під назвою «Історія японсько-українських відносин, 1991 рік – теперішній час». Ця праця була б колективною монографією, до якої, крім мене, долучилися б японські та українські автори, які своєю діяльністю безпосередньо пов’язані з японсько-українськими відносинами. Наприклад, якщо колишні посли Японії в Україні напишуть по одному розділу про свій досвід, їхні свідчення відтворять важливі події, що визначають історію між нашими країнами. Своєю чергою, якщо художники, науковці та політики, які дотичні до японсько-українських взаємин, описали б власні спостереження, спільними зусиллями ми могли б відтворити повну історію відносин між Японією та Україною. В такий спосіб трилогія «Історія японсько-українських відносин» розкриє історію японсько-українських взаємин тривалістю впродовж понад 100 років. Сьогодні третя книжка є лише на рівні моєї ідеї, але я сподіваюся, що вона таки побачить світ.
«ПЕРЕСІЧНІ ГРОМАДЯНИ ЯПОНІЇ МОГЛИ ДІЗНАТИСЯ ПРО УКРАЇНУ САМЕ ЧЕРЕЗ ЗНАЙОМСТВО З ЇЇ КУЛЬТУРОЮ»
Ю. Д.: – У вашій книжці початок японсько-українських взаємин насамперед пов’язаний з культурною дипломатією. Як ви оцінюєте культурну дипломатію України в Японії сьогодні? Які, на вашу думку, є подальші перспективи?
Й. О.: – Мене також дуже здивувало, що історія взаємин між нашими країнами бере початок саме від туру українських театральних акторів по Японії в далекому 1915 році. Це, безумовно, свідчить про те, що пересічні громадяни Японії могли дізнатися про Україну саме через знайомство з українською культурою. В цьому сенсі українська культура є одним із найважливіших інструментів пізнання України в Японії. Ця традиція продовжується. Так, сьогодні майже щороку Київський національний балет гастролює по Японії. Крім того, ми можемо спостерігати за діяльністю й кількох українських артистів, які живуть у Японії.
До слова, в січні 2022 року посол України в Японії Сергій Корсунський прочитає лекцію в університеті Кобе Ґакуін як гостьовий професор. Після його лекції в Центрі міжнародного обміну нашого університету, директором якого я є, відбудеться концерт української бандуристки Катерини Ґудзій. Подібно до туру українських акторів у 1915 році, для багатьох наших студентів цей захід стане чудовою нагодою більше дізнатися про Україну.
Ю. Д.: – Як президент Асоціації україністів Японії чи бачите подальший розвиток українських студій у Японії до рівня заснування першої кафедри україністики?
Й. О.: – Це був би неймовірний поступ у розвитку українознавства в Японії і, звісно, є моєю метою як президента Асоціації україністів. Під час першого терміну мого президентства мені вдалося заснувати академічну премію з українознавства, яку спонсорує японська компанія. Першу грошову премію, призначену для учених молодого та середнього віку, вже отримали два японські учені в лютому 2021 року. У моїх найближчих планах – заснувати академічну посаду для молодих японських науковців, які досліджують Україну в японському науковому закладі, зокрема в університеті Кобе Ґакуін. Серед інших задумів – наступного року за кошти нашого університету запросити українських учених, які викладають японську мову в Україні. Заплановано провести низку лекції з історії та культури України, а також відкрити курс із вивчення української мови для всіх охочих. Переконаний, що, з одного боку, такого роду співпраця буде корисною для українського академічного середовища. З іншого – наша спільна діяльність стане великим кроком до більшої впізнаваности України в Японії.
