1. ПРО СИСТЕМНУ НЕСУМІСНОСТІ І ВИМУШЕНИЙ ДІАЛОГ. У новій історії важко знайти приклад настільки суперечливої внутрішньо моделі міждержавних відносин, яка складається з нерозв’язного конфлікту між взаємним стримуванням, з одного боку, і вимушеним діалогом, і навіть тимчасовим партнерством — з іншого. Починаючи з моменту свого виникнення, СРСР і Америка були чужими системами-цивілізаціями, які формувалися на основі несумісних принципів. Але іронія в тому, що Радянський Союз зумів перетворитися на потужну світову державу багато в чому завдяки економічній і технологічній допомозі Америки, яка полегшила становлення свого ідеологічного противника.
Так, сприяння Німеччини Радянському Союзу також було суттєвим, проте все-таки саме Америка допомогла СРСР індустріалізувати радянську економіку і провести свою другу модернізацію (Петро Перший здійснив першу модернізацію, і теж за рахунок використання ресурсів Європи). Залучення провідних країн Заходу і, перш за все, американців до зміцнення економіки і вирішення завдань мілітаризації було ключовим завданням «батьків» радянської держави. «Ми рішучо за економічну домовленість з Америкою, з усіма країнами, та особливо з Америкою, — говорив Ленін у жовтні 1919 року. Саме американці допомагали Країні Рад у будівництві нових заводів і створенні енергетики. «Багато допомогли нам американці. Це треба визнати. Краще за інших і сміливіше за інших допомагали. Спасибі їм за це», — говорив Сталін американському послу А. Гарріману, зазначаючи, що близько двох третин усіх великих промислових підприємств СРСР було побудовано з допомогою або за технічного сприяння США. Ентоні Сіріл Саттон, американський економіст британського походження, стверджував у публікації «Western Technology and Soviet Economic Development: 1917-1930», що «принаймні, 95% радянської індустріальної структури отримали західне сприяння». І основну частину цієї технологічної допомоги СРСР надали американці. Тож можна зробити висновок, що радянський Комунізм був побудований за допомогою Капіталізму — перш за все, американського.
Звичайно, це було дивовижне радянське know how — використовувати ресурси ідеологічного противника для того, щоб зміцнювати власну систему.
Після падіння СРСР російська еліта зуміла з не меншою ефективністю використати ситуацію постмодернізму й ідеологічного релятивізму для того, щоб продовжити залучення ресурсів Заходу, включаючи Америку. Цього разу не стільки для зміцнення російської держави, скільки для задоволення власних інтересів і особистої інтеграції в західний світ. Звісно, позиція лідера західної цивілізації — США — була вирішальною для створення сприятливих умов для такої інтеграції, яка розмивала західне суспільство зсередини і вела до ослаблення ліберальних норм.
Якщо дивитися на діалектику відносин Росія-Америка, то, з одного боку, СРСР не витримав гонки озброєнь і змагання з Америкою. Але з іншого, саме Америка, втративши ідеологічну пильність, полегшила відтворення російського самодержавства після розпаду СРСР, дозволивши Кремлю використовувати ресурси західного світу для своїх потреб. Ось яка іронія!
2. МОДЕЛЬ «СТРИМУВАННЯ-ДІАЛОГУ» працювала доволі успішно на користь Кремля аж до 2014 року — анексії Криму і війни з Україною. Визнаємо, що ця модель допомагала і Вашингтону задовольняти свої певні інтереси. Наприклад, у ході війни США зі світовим тероризмом в Афганістані і ще більш очевидно в процесі здійснення ядерної оборудки між Обамою та Іраном. Деякі флагмани американського великого бізнесу зуміли вельми успішно просувати свої інтереси в Росії, зокрема той же Ексон Мобіл, голова якого Рекс Тіллерсон, нині держсекретар США, навіть отримав від президента Путіна медаль за успішну співпрацю. Але ще більше від моделі «стримування-діалогу» отримала російська система, яка зуміла сформувати механізм своєрідних «гойдалок»: з одного боку, використовуючи хронічний антиамериканізм для внутрішньої мобілізації і створення образу постійного «Ворога», а з другого — для легітимації державності, яка є становим хребтом системи персоналістської влади.
Але ця модель опинилась під ударом у результаті «повернення» Криму до Росії 2014 року. Захід був вимушений реагувати на насильницьку зміну кордонів і руйнування світового порядку. В результаті застосування Заходом, нехай і без особливого бажання, стримувальних кроків щодо Росії Кремль втратив можливість повною мірою використовувати ресурси Заходу для відтворення своєї системи. Кремль прекрасно усвідомив проблему і в останні два роки намагається відновити колишній баланс «стримування-діалогу», але вже на своїх умовах.
3. НОВА РЕАЛЬНІСТЬ ТРАМПІВСЬКОЇ АМЕРИКИ. Наскільки вона полегшує виживання російської системи персоналістської влади і наскільки ускладнюватиме її існування.
Хоч як парадоксально, трампівська Америка — для Кремля головний біль. Ідеальним президентством для Кремля було президентство Обами, який намагався не дратувати Москву аж до останнього моменту. Трамп для російської еліти є серйозним і поки що не зрозумілим викликом. Щоправда, ми маємо справу з політичним пейзажем, у якому існує безліч імпресіоністських відтінків. Але сам баланс основних тенденцій складається явно не на користь Кремля.
Дивіться самі. Ось той позитив для Кремля, який пропонує трампізм, як спосіб правління і ментальність нового американського лідера: прагнення відмовитися від глобальних амбіцій Америки і її світової відповідальності; недовіра до ЄС і НАТО; відмова від глобалістського порядку денного і від колишньої ідеології «просування демократії»; підривання атлантизму як союзницьких відносин із Європою; прагнення знайти прагматичного союзника в боротьбі зі світовим радикальним ісламізмом. Усе це начебто повинно вселяти оптимізм і надії російській еліті. Сам акцент Трампа на національний популізм збігається з настроями російського правлячого класу.
Але це лише один бік трампізму. Погляньмо на другий його бік. Ось негатив, який уже повинен викликати алармістські відчуття в Кремлі. Російська еліта навряд чи готова стати союзником Трампа в його стримуванні Ірану і Китаю — навіщо створювати нових противників на своїх кордонах?! Москва розуміє, до чого може призвести кампанія Трампа проти «радикального ісламу»: навіщо Кремлю створювати проблеми не лише з навколишнім мусульманським світом, але й зі своїми 20 мільйонами мусульман? Але ще більше Кремль повинно непокоїти основне гасло Трампа — «Америка понад усе». По-перше, це гасло означає опору на військову потужність, а отже — і нову гонку озброєнь, яку Росія сьогодні осилити не може. Дивіться, Трамп збирається збільшити військові витрати на 54 млрд доларів, що перевищує готові військові витрати Росії! По-друге, Трамп збирається ігнорувати світові правила гри, і його непередбачуваність створює ситуацію дарвінівського світу, до якої Росія не готова. Путін може бути непередбачуваним, лише якщо розуміє, як діятиме Америка, тобто якщо Америка передбачувана. А Трамп вибиває основу зовнішньої політики Кремля!
Та й варто звернути увагу на сам стиль поведінки Трампа, який навряд чи дозволить йому порозумітися з Путіним. Метод Трампа в його «трансакціях», про що він неодноразово говорив сам, — це притиснути партнера по діалогу до стіни, вичавити його, як лимон, і змусити погодитися на операцію на його, трампівських, умовах. Ну, навряд чи Путін зможе дозволити загнати себе в глухий кут! Як писав нещодавно один зі співробітників адміністрації Обами Філіпп Гордон, сам стиль поведінки Трампа може призвести до серйозних конфліктів. Додам: особливо якщо Трамп почне грати з ядерними іграшками.
Я вже не кажу про очевидне: недовіру і ворожість щодо Росії, що запанували всередині американського політичного співтовариства як наслідок підозр у російських спробах вплинути на американські вибори. У цій ситуації будь-який діалог із Москвою делегітимізуватиме президентство Трампа — і він, звичайно, це розуміє.
Тож, дивлячись на баланс позитиву і негативу у відносинах між Америкою і Росією, мені здається, тут переважає основа для вельми нестійких відносин і потенційної напруженості. Навіть якщо обидві сторони раптом досягнуть певного компромісу (але в чому?), цей компроміс, швидше за все, буде недовговічним.
