Як відомо, мета сирійської авантюри полягала у прориві дипломатичної ізоляції Росії після анексії Криму і розв’язування війни на Донбасі. У технічному сенсі вона була досягнута. Щодо проблеми перемир’я й початку політичних переговорів з Москвою розмовляли. Щодо іншого до проблем відносин із Заходом додалися складнощі з Туреччиною й виникнення незрозумілості в розмовах з Тегераном.
У цілому примусу до любові із Заходом, монархіями Перської затоки й іншими впливовими гравцями в арабському й навіть мусульманському світі не вийшло. Навпаки, протиріччя ще більше поглибилися. На всі ці неприємності наклалося падіння цін на нафту й слідом за нею на газ.
Російська пропагандистська кампанія чітко розділяється на два великі потоки. Один, найбільш повноводний, стримить з федеральних каналів і зі сторінок так званих народних газет на кшталт «Комсомольской правды». Там народові просто й чітко розповідають, що довкола вороги в особі держдепартаменту, президента Обами, брюссельських бюрократів, Ангели Меркель і т.д., тому доводиться затягувати паски, посилати угруповання до Сирії, потім його виводити, що, до речі, теж коштує грошей.
Другий потік менш широкий і насичений. Він розрахований на обмежене коло читачів, здебільшого іноземних. Ньюсмейкерами тут виступають чиновники високого рангу. Зокрема, міністр закордонних справ Сергій Лавров виступив з програмною статтею в журналі «Россия в глобальной политике».
Цього разу московська політика дається в історичній перспективі. «Давно помічено, що продумана політика не може існувати у відриві від історичної перспективи. Звернення до історії тим паче виправдане, що протягом останнього періоду відзначалася ціла низка ювілейних дат. Торік ми святкували сімдесятиріччя Великої перемоги, позаминулого — згадували про початок сто років тому Першої світової війни. Якщо вдуматися, ці віхи недвозначно свідчать про особливу роль Росії в європейській і світовій історії».
Нічого нового російський міністр не вигадав, крім пригадати хрещення Русі, династичні шлюби київських князів і вихід російської імперії на арену європейської політики.
Завершення наполеонівських воєн і перетворення Росії на жандарма Європи особливо близькі серцю московських правлячих кіл. «Розміри, потужність і вплив Росії істотно зміцнилися в період правління Катерини Великої, досягнувши такого становища, коли, за висловлюванням канцлера тих часів Олександра Безбородка, «жодна гармата в Європі без дозволу нашого випалити не сміла». Звернемо увагу на транскрипцію прізвища. Його українське походження ретельно маскується аж до свідомого спотворення родового імені канцлера.
Ще один факт ностальгії за імперським минулим. «І вже тоді вона (Росія. — Авт.) грала роль потужного балансуючого чинника в загальноєвропейських політичних комбінаціях, включаючи знамениту Тридцятирічну війну, за підсумками якої в Європі склалася Вестфальська система міжнародних відносин, принципи якої, передусім шанування державного суверенітету, мають значення й сьогодні». Так званий балансуючий вплив тодішньої московської держави в загальноєвропейських політичних комбінаціях залишається лише фантазією міністра й кремлівських істориків типу міністра культури Мединського. Ніякого балансування, навпаки, кожне втручання Росії зазвичай нічим добрим не закінчувалося. Та й посилання на Вестфальську систему й шанування державного суверенітету після Криму й Донбасу виглядає просто знущанням.
Історичні екскурси й паралелі російського міністра закордонних справ мали цілком певну мету. Прориву дипломатичної ізоляції досягти не вдалося. Більше того, навіть екстраординарний крок у вигляді виведення із Сирії, на що розраховували в Москві, викликав не лише подив, а й посилення настороженості. Непередбачуваність у Кремлі вважають своїм козирем, насправді вона викликає бажання підсилити військову складову безпеки.
Ось чому у черговий раз Захід закликають повернутися до політичної розкладки другої половини ХХ століття, коли головними гравцями у світі були Москва й Вашингтон. Більше того, Європі нагадують, чим вона завдячує Росії, тоді СРСР. «Можна сказати, що сорок років після Другої світової війни стали напрочуд сприятливим періодом для розвитку Західної Європи, яка була позбавлена необхідності ухвалення власних значних рішень і під свого роду «парасолькою» американсько-радянського протистояння дістала унікальні можливості спокійного розвитку». Ось домовлятимуться Росія і США між собою, то Європі краще буде.
Просто увійти в цю річку вдруге не вийде. Є Китай, що виріс, Європа, що знає собі ціну. На їхню думку слід зважати. На це в Москві згодні, оскільки сили, ресурси й можливості абсолютно не ті, що були у СРСР. Спершу в Кремлі хотіли б закріплення своєї зони впливу по периметру своїх кордонів у суміжних державах. За винятком країн Балтії. З їхньою втратою там давно змирилися. Це лише початок, і сирійська авантюра показала, що Близький Схід також входить до позначеної зони інтересів.
Історія свідчить, що російський експансіонізм зупиняється лише тоді, коли отримує відсіч. Не обов’язково військову, але тверду. Іншої мови в Москві не розуміють.
Щойно у Кремлі починають усвідомлювати, що з міжнародним розбоєм миритися не будуть, одразу починають історичні екскурси й пропозиції полюбовного розділу світу.
Російська економіка й фінанси переживають не найкращі часи, а правлячий клас хоче покласти на країну тягар вирішення великих міжнародних завдань. І ніхто в Кремлі і його околицях не хоче замислитися над простим питанням: чи по Савці свитка?
