Від редакції!
Цю статтю відмовились надрукувати у Росії. І це чергове підтвердженням факту, що у путінській Росії відсутня свобода слова. Бельгійські аналітики, які наводять аргументи, чому вважають неможливим членство Росії в Раді Європи, звернулись із проханням до давнього друга «Дня», провідного дослідника Інституту Брукінгса Лілії Шевцової посприяти публікації. Один із співавторів статті Мішель ВАЕЛЬБРОК зазначив: «Публікація цієї статті про неможливість є важливою, зважаючи на те, що Рада Європи знову обговорюватиме членство Росії 25 січня. І саме тому дуже важливо, щоб цю статтю було надруковано російською мовою».
Нагадаємо, російська делегація вирішила не брати участі в січневій сесії Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) у Страсбурзі, яка має відбутися 25 січня. Як повідомив перший заступник керівника делегації Леонід Слуцький, «на ім’я керівника ПАРЄ Анн Брассер направляється лист із підписом спікерів палат російського парламенту про те, що повноваження делегації Росії на 2016 рік запитуватимуться пізніше. Січневу сесію ми пропустимо».
Нагадаємо, Асамблея ПАРЄ позбавила російську делегацію в 2014 році права участі в голосуванні, на керівних посадах структур ПАРЄ і спостереженні за виборами через анексію Криму та ситуацію на сході України. 2015 року такі обмежувальні заходи було підтверджено членами Асамблеї.
Третій рік поспіль членство Росії в Раді Європи обговорюється її Парламентською Асамблеєю. Організацію зі штаб-квартирою у Страсбурзі було засновано у 1947 році для того, щоб просувати права людини і демократичне верховенство права в Європі. Росія — одна з 47 держав-членів Ради, кожна з яких зобов’язалася дотримуватися цих принципів. Статут Ради Європи також передбачає, що серйозні порушення державами-членами демократичних принципів може призвести до втрати права голосу і навіть до втрати членства.
• 1989 року Рада ввела статус «Спеціального гостя» для держав, які хочуть приєднатися, але ще не виконали всі необхідні для цього умови. Білорусь отримала цей статус, але втратила його у 1997 році через порушення прав людини. Попри повторні запити, Казахстан так і не отримав цього статусу, також з причини порушення прав людини.
• Після чотирьох років у статусі «Спеціального гостя» Росія стала повноправним членом Ради Європи у 1996 році. Тоді ще існувала надія, що вона розвиватиметься у демократичному напрямі. Численні спостерігачі, однак, відчували, що було б доцільним зачекати, доки демократичні реформи в Росії не стануть необоротними.
• Відтоді ситуація в Росії показала, що такі сумніви були небезпідставними. Вже наприкінці президентства Бориса Єльцина мало що залишилося від досягнутого раніше демократичного прогресу. Під час керівництва його наступника Володимира Путіна, ситуація драматично погіршилася до того, що на сьогоднішній день Росія стала автократичною клептократією, де невелике коло наближених до президента збагачується за рахунок пересічних росіян. Вже багато років там не було вільних і справедливих виборів, Кремль контролює суди і засоби масової інформації, політичну опозицію грубо пригноблюють, а корупція процвітає.
• Близько 2010 року вже стало очевидним, що Росія більше не виконує умови членства у Раді Європи. Хоч як дивно, це не спровокувало жодної реакції в той час. Рада почала діяти лише в 2014 році після військової анексії Криму Росією та її збройної інтервенції у східну Україну. Вона тимчасово відкликала право Росії голосувати в Парламентській Асамблеї та її представників у ряді інших органів, але не у вкрай важливому Комітеті міністрів.
• Такий скромний контрзахід неспівмірний із масовими і серйозними порушеннями Росією найфундаментальніших принципів Ради. Потреба у рішучішій реакції стала ще більш невідкладною, коли Росія минулого грудня прийняла закон, який надав її Конституційному суду право вирішувати, що рішення міжнародних судів, у тому числі власного суду Ради — Європейського суду з прав людини — не будуть визнаватися в Росії.
• Більш безпосередньої атаки проти всього того, за що виступає Рада Європи, і вигадати важко. Роль суду полягає в тому, щоб виносити вирок у скаргах громадян щодо порушення прав людини органами влади держав-членів. Це єдиний спосіб, у який громадяни можуть вплинути на ситуацію з дотриманням прав людини. Як держава-підписант Європейської Конвенції з прав людини, Росія зобов’язана застосовувати рішення суду. Однак це не влаштовує Кремль, оскільки численні скарги російських громадян мали своїм результатом осудження Страсбурзького суду. Особливо розлютило Москву рішення суду в липні 2014 року, що російська держава повинна виплатити 1,87 млрд євро колишнім власникам примусово збанкрутілої російської нафтової компанії «Юкос».
• Така реакція давно очікувалася. Насправді, інші країни наслідують прикладу Росії. Колишні радянські республіки Азербайджан і Вірменія мають надзвичайно погану ситуацію щодо громадянських свобод, політичних прав, незалежності судової влади і свободи преси. Нещодавно прем’єр-міністр Чорногорії — останньої країни, яка приєдналася до Ради Європи, — отримав нагороду «Людина року-2015» у сфері боротьби з організованою злочинністю від Центру дослідження корупції та організованої злочинності. Також можна підняти питання щодо членства Албанії, Боснії і Герцеговини та Македонії. А ще є Туреччина, котра поступово відходить від демократичних принципів, яких зобов’язувалася дотримуватися. Тривожними є також серйозні медіа-повідомлення про те, що такі країни, як Росія і Азербайджан, намагаються корумпувати організацію зсередини, купуючи голоси і наймаючи високооплачуваних лобістів, щоб мінімізувати доповіді про ситуацію з правами людини.
• Упродовж тривалого часу поважні організації, що займаються захистом прав людини, такі, як «Нагляд за правами людини» і «Міжнародна амністія», попереджали про ризик, що Рада Європи може втратити довіру до себе як до заступника прав людини і верховенства права. І це неодмінно станеться, якщо Рада не виключить зі свого складу таких членів, як Росія, котрі грубо порушують її найбільш фундаментальні принципи.
Віллем АЛЬДЕРСГОФ, колишній голова підрозділу Європейської комісії, аналітик з міжнародних питань, Брюссель.
Мішель ВАЕЛЬБРОК, заслужений професор Європейського права Брюссельського вільного університету, почесний член Інституту міжнародного права. Спеціально для «Дня»
