Шлях, який подолала система королівського правління в країні на Піренеях, є воістину драматичним — від світової монархії ХVІ — ХVІІ стст. до повільного, проте невблаганного занепаду в наступну добу. Це й не дивно, адже монархія завжди була ядром, осердям політичної структури країни, асоціювалась у свідомості підданих із засадами державного порядку, істинної віри та національної величі. Треба додати, що стиль і методи правління іспанських вінценосців, від Фердинанда й Ізабелли (кінець ХV ст.) аж до першої половини ХХ ст., по суті, ніколи не стримувались «тісними рамками» будь-якої конституції взагалі (якщо спроби ввести владарювання іспанських королів у легітимно-конституційне русло й робилися, то були короткочасними та невдалими). Тим більш повчальним є той промовистий факт, що в середині та наприкінці 70-х років ХХ ст. перебудована й відновлена на нових, специфічних засадах за ініціативою каудільйо Франсіско Франко іспанська монархічна система (вже після смерті каудільйо) стала потужним стабілізуючим чинником, «ядром» демократії в країні — й це після проголошення республіки (ще 1931 року), трьох років жахливої громадянської війни (1936 — 1939) і кількох десятиліть авторитарного франкістського правління! Цей факт вартий ретельного аналізу; проте спочатку зробимо стислий екскурс в історію.
Упродовж віків слова «Іспанія» та «монархія» були синонімами. Король, аж до 1931 року (за винятком невеликого відрізку часу в 1873 — 1874 рр.), був верховною владою в державі, призначав і усував посадових осіб, віддавав накази, що їх мали виконувати всі без винятку піддані. Йому належала також найвища військова, судова та церковна влада. На іспанському Королівському троні й у догабсбурзький період, і в період правління династії Габсбургів (1516 — 1700), і за династії Бурбонів (1700 — 1931 рр. та від 1975 року до наших днів) змінилася сила-силенна королів — і яскравих, і посередніх. Але незалежно від їхніх здібностей до правління та особистих рис престиж монархії як інституту був у суспільстві виключно високим. Король був супроводжений майже божественним ореолом, він вважався втіленням волі самого Провидіння.
Духовною основою монархічного ладу була католицька релігія. Національна єдність іспанців втілювалась у стародавньому гаслі: «Бог, Вітчизна, Король». Іспанська версія католицизму ґрунтувалась на ідеї існування вертикальної ієрархічної системи, що зв’язує усіх живих на Землі. Проте на початку ХХ ст. монархічна легітимність в Іспанії вступила в період гострої кризи. Монархічна влада незрідка (під впливом ліберального та соціалістичного руху) перетворювалась на об’єкт прямої критики, рухи соціального протесту часто спрямовувалися безпосередньо проти трону. Країна стала ареною хронічної нестабільності, постійних політичних потрясінь, зазнавала частих військових заколотів («пронунсіам’єнтос»), внаслідок чого ті чи інші генерали відтісняли на другий план королів і ставали фактичними керівниками держави; тривала запекла боротьба придворних кланів, безкінечні зміни урядів. У країні поширювались республіканські погляди. 12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися вибори, на яких майже в усіх великих та середніх містах прихильники республіки здобули переважну більшість. 14 квітня в Іспанії було проголошено республіку. Король Альфонс ХІІІ залишив країну, але при цьому не зрікся трону, сподіваючись, що в майбутньому він ще повернеться до влади.
Монархія справді відновилася, але лише через 44 роки (після років Громадянської війни та правління каудільйо Франко — цей своєрідний титул можна було тлумачити і як «регент при монархові, якого тимчасово немає», і як «Президент»). Причому престол посів уже онук Альфонсо ХІІІ — Хуан Карлос де Бурбон (був королем з 1975 до 2014 року, добровільно зрікся трону на користь сина, теперішнього короля Іспанії Феліпе VІ). Як же це відбулося? З перемогою Франко у Громадянській війні (1939 р.) пов’язувались надії (їх підживлював сам каудільйо) на швидке повернення в Іспанію «традиційної» монархії. Але події розвивались не в традиційний спосіб. Упродовж доволі тривалого часу (1939 — 1947 рр.) питання про форму правління в Іспанії залишалось відкритим. Франко «визначався». Тим часом в еміграції помер Альфонсо ХІІІ, єдиний дієздатний на той час його син, дон Хуан, граф Барселонський (старший спадкоємець Альфонсо, теж дон Альфонсо, загинув у автокатастрофі; середній, дон Хайме, був глухонімим й зрікся прав на престол), виявися надзвичайно «амбітною» людиною й буквально вимагав від Франко якомога швидше «піднести» йому корону.
Проте іспанський лідер хоч і прагнув монархії — але з власними, дуже суттєвими, корективами. 7 червня 1947 року Іспанія була знову проголошена Королівством, проте династія Бурбонів на троні автоматично не відновлювалась! Закон «Про успадкування посади Глави Держави» дозволяв лише особисто каудільйо в будь-який час за власним вибором призначати короля або регента. І Франко цей вибір зробив. Відроджена монархія виглядала як особисте дітище Франко, а не як продовження історичної традиції; диктатор виключив із процесу успадкування трону дона Хуана, натомість оголосивши таким спадкоємцем його сина — Хуана Карлоса. 25 серпня 1948 року відбулась відома іспанцям зустріч Франко та дона Хуана на яхті «Асор» у Біскайській затоці, на якій каудільйо рішуче заявив, що бачить майбутнім королем лише 10-річного Хуана Карлоса. Так і сталося.
Навчання Хуана Карлоса (понад 20 років, кращі університети Європи та США) відбувалось під особистим жорстким контролем Франко. Він заявив спадкоємцеві: «Демократію не запроваджують, а плекають. Ви зробите це!». Після смерті правителя Іспанії в листопаді 1975 року Хуан Карлос І офіційно став королем. Невдовзі новий монарх (разом з прем’єром Адольфо Суаресом, роль якого в історії країни ще належить гідно оцінити) запропонував країні ідеологію «національного компромісу», що базувалась на: 1) повній відмові на майбутні часи від насильства як засобу розв’язання політичних проблем; 2) «рівновіддаленості» монарха як від правих, так і від лівих — що позначилось і на ставленні держави до жертв Громадянської війни з обох таборів; 3) регулярному й беззастережному проведенні багатопартійних виборів, підсумки яких король безумовно визнає; 4) ліберальних економічних реформах з метою зміцнення «середнього класу»; 5) швидкому ухваленні демократичної Конституції (було здійснено у 1977 — 1978 рр.).
***
Не всі іспанці є фанатиками монархії. Ба більше, відхід від влади Хуана Карлоса 2014 р. пояснюється не лише поважним віком, а й корупційними скандалами, що зачепили і членів королівської родини. Проте іспанці не забули лютий 1981 р., коли до будинку Кортесів (парламенту) вдерлися озброєні люди, проголосили скасування демократії й відновлення франкізму, на що Хуан Карлос відповів: «Цього не буде! Як Верховний Головнокомандувач наказую заколотникам: поверніться у казарми!». І його послухали!
