Суспільний інтерес до філософії, її дедалі помітніша присутність у публічному просторі наштовхує на питання: а чи може філософія стати якщо не рушійною силою, то принаймні одним із чинників соціальних трансформацій у країні? Яких зусиль це вимагатиме від професійного співтовариства? Чи справді філософська перспектива пропонує об’ємнішу й об’єктивнішу оцінку процесів, що відбуваються? У пошуках відповідей на ці запитання «День» продовжує серію філософських діалогів розмовою з одним із відомих вітчизняних дослідників, завідувачем кафедри філософії й основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, доктором філософських наук, доцентом Сергієм СЕКУНДАНТОМ.
«ЗАЛУЧЕННЯ ДО ФІЛОСОФСЬКОГО МИСЛЕННЯ — ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ, ЯКІ ЗМІНЮЮТЬ НАЦІЮ»
— Сергію Григоровичу, упродовж останніх років ми спостерігаємо розвиток публічної філософії в Україні. Учені-філософи виступають у медіа, зокрема і в газеті «День», із публічними лекціями і дискусіями. Цьому явищу навіть було присвячено один із випусків журналу «Філософська думка». У чому, на ваш погляд, полягає місія публічного інтелектуала сьогодні в Україні? Які перспективи, а можливо, і ризики відкриває ця тенденція?
— Публічна філософія — досить рідкісне явище. Зазвичай публічними є політологи, соціологи. Філософ же — людина більш глибока і тому важча для сприйняття публікою. Але така тенденція справді присутня, і це щось нове для України. Андрій Баумейстер, Олег Хома, Олексій Панич, Михайло Мінаков — лише частина імен, які першими спадають на думку. Це явище дуже корисне, і я його можу лише вітати. Але чи зрозуміє аудиторія все те, що ці люди хочуть до неї донести, не знаю. Адже аудиторія звикла до «нефілософського» спілкування. Філософ покликаний розкривати глибші причини тих чи інших явищ, із якими ми стикаємось. А говорити просто про глибокі речі — велике мистецтво. На щастя, наділені таким талантом люди хоч і рідко, але трапляються.
Проблема нерозуміння і, зокрема, нерозуміння філософії, існувала завжди. Інколи мені здається, що чимало філософів стають великими лише тому, що вони не зуміли, а може, і не захотіли зрозуміти своїх попередників. Приклад тому — Кант, який, судячи з усього, не читав толком ні Вольфа, ні Лейбніца.
Тут ідеться не про ризики, а про важливий історичний чинник. Без такого широкого походу філософії в маси було б неможливим формування таких філософських націй, якою була Індія, а пізніше стали Греція і в епоху Просвітництва — Німеччина. У Німеччині у XVIII столітті чи не в кожній провінційній газеті був величезний філософський розділ! Таким чином німецькі бюргери обговорювали філософські проблеми і поступово звикли до філософського мислення.
Деякі столичні філософи скаржаться, що сьогодні в Україні з’явилося надто багато філософських факультетів, у яких відбувається профанація філософської освіти. Частково це справді так, але, з другого боку, що більше людей залучається до філософського процесу і до філософського мислення, то краще. Це — один із чинників, які змінюють націю.
Адже тоталітарне минуле все ще тяжіє над нашим суспільством — люди бояться думати самостійно. Ми дуже залежні й закомплексовані. Видно це, зокрема, і за якістю дисертаційних досліджень — у своїй більшості вони є досить поверховими й усуненими від реальних проблем. Водночас звернення до філософії широких мас має посприяти трансформації академічної філософії, яка з радянських часів звикла займатися популяризацією постулатів марксизму-ленінізму, а не вирішенням нагальних проблем людини і суспільства.
«У 90-ТІ РОКИ У НАС БУВ ШАНС ПІТИ ІНШИМ ШЛЯХОМ, АЛЕ МИ НИМ НЕ СКОРИСТАЛИСЯ»
— На ваш погляд, філософія сильно вплинула на ідентичність сучасної людини? Чи справді формулювання певних філософських ідей може стати важливим історичним і культурним чинником, що має значення не лише для інтелектуалів, а й для суспільства в цілому?
— Німецька філософія була дуже академічною, схоластичною і, загалом, відірваною від реальної практики. Але в епоху Просвітництва відбувається свідоме звернення філософії до досить широких мас населення. У XVII столітті німецький мислитель Христіан Томазій розробляє ідеї «придворної» філософії. Нова філософія мала стати практично корисною в житті. До речі, це відбувається задовго до Французької буржуазної революції. Мислителі того часу розуміли, що народові потрібні певні «прості істини». Це — філософія, яка апелює до здорового глузду. Христіан Томазій, на відміну, приміром, від Лейбніца, був відомий широкому загалові. Пізніше свою філософію з її математичним методом та ідеалом строгого мислення починає популяризувати Христіан Вольф. Відбувається спрощення філософії — замість умоглядних спекуляцій на перший план висувається спрощена логіка, спрощена, але базована на здоровому глузді теорія.
І сьогодні німці у розмові завжди апелюють до здорового глузду. А радянська людина жила в ідеократії, в ідеологічно заангажованій духовній атмосфері. Ми все ще продовжуємо мислити цими категоріями і не бачимо, де здоровий глузд присутній, а де — ні. У нашого суспільства не розвинена нормальна правосвідомість. Право на справедливий суд — це природне право людини. Якщо воно не реалізоване, то держави фактично не існує. Якщо суд ухвалює рішення «за дзвінком», то жодні реформи не будуть можливими. Коли Україна чотири роки не може створити антикорупційний суд — це абсурд, незрозумілий європейцям. Я багато розмовляв із німцями — їм складно зрозуміти, чому ми не боремося за свої права, чому для суспільства ця проблема не є первинною.
Наша свідомість дуже обумовлена хибними стереотипами, тому така проста «філософія здорового глузду» сьогодні вкрай потрібна. Було б дуже корисним запровадити до шкільної програми вчення про природні права людини, розроблене європейськими філософами XVII—XVIII століть. У зв’язку з цим у суспільстві має бути попит на вчених, які вивчають філософію Нового часу. До них можна зарахувати і Андрія Баумейстера, який займається середньовічною філософією, адже Фома Аквінський — це дуже систематично і грамотно мисляча людина. Якщо філософ дотримується цих принципів здорового глузду, якщо це релігійна та етична людина, її вчення має на суспільство вельми витверезний вплив. Ми настільки звикли боятися, обманювати, жити у брехні, що вже перестали відрізняти — де правда, а де брехня. Ми не бачимо, де імітація реформ, а де — реальні реформи. Усе це — наслідок відсутності здорового глузду.
Глибокі істини — дуже прості. Але щоб їх зрозуміти, часто-густо потрібен певний інсайт. Людина має усвідомити, що вона не може бути засобом у руках іншого. Кантівський імператив передбачає: це твоє єдине життя, і ти не повинен витрачати його на чужі амбіції. А в нас у політиці здебільшого олігархи, для яких партія — просто частина бізнес-імперії. Вони контролюють ЗМІ, суди, поліцію, прокуратуру. Це — система, яку створив ще Кучма. У 90-і роки у нас був шанс піти іншим шляхом, ніж Росія, але ми ним не скористалися. Чехи придумали ваучеризацію, але Кучма, ще будучи прем’єром, провів її за російським, а не чеським сценарієм. З його приходом до влади розпочинається ручне управління Генеральною прокуратурою. До цього, за словами Сергія Горбатюка, такого явища не було. А нині Кучма представляє Україну на міжнародних перемовинах. Інколи створюється враження, що ми живемо в цілковито абсурдній країні.
— Нещодавно на нашому книжковому ринку з’явилося кілька примітних перекладів філософської класики, ще більше новинок має з’явитися незабаром. Водночас на бібліотечних полицях залишається чимало відверто слабких перекладів. Коли, на ваш погляд, ми зможемо побачити якісні видання основних філософських текстів українською мовою? Чи зможе Український інститут книги, який нещодавно розпочав свою роботу, посприяти прискоренню цього процесу?
— Неякісні переклади — це справді проблема. До речі, вона характерна нині й для російськомовних текстів.
Безумовно, потрібна певна культура перекладу. Перекладач має передавати сенс, закладений у тексті. Щоб домогтися цього, йому потрібно добре розуміти контекст. Він має добре знати не лише граматичні правила мови, а й філософію цього періоду, термінологію, яку вона використовує. Тому, щоб стати хорошим перекладачем, треба багато років працювати у певній вузькій галузі.
Можливо, ті філософи, які закликають запровадити зовнішній контроль над роботою перекладачів, почасти й мають рацію. Але прерогативою такого органу має бути виключно рецензування. Якщо людина вирішила перекласти твір, ми не можемо їй це заборонити. Водночас ніхто не може заборонити іншим фахівцям критикувати поверховий і слабкий переклад. Погоджуватися з цією критикою чи ні — теж особистий вибір кожного.
Переклад — це завжди творчість. Усі відомі мислителі оперували своїм суб’єктивним баченням і розумінням філософії попередників. Чи треба докоряти їм за це? Навряд. Можливо, якби Кант уважно прочитав Лейбніца і Вольфа, у нас і не було б Канта, такого, яким ми його знаємо, — не було б ні «Критики чистого розуму», ні інших творів.
«УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ — У СВОЇЙ БІЛЬШОСТІ РЕАКЦІЙНА»
— Чи є, на ваш погляд, Україна й українське суспільство сьогодні органічною частиною Європи (Європи не в сенсі бюрократичних структур, а як культурного й історичного явища)?
— Менталітет українського суспільства вельми неоднорідний. Західна Україна, на відміну від нас, жителів півдня і сходу країни, має європейський менталітет. У киян, жителів Центральної України, — свій менталітет і своя культура, також близька до європейської. На півдні та сході переважає тоталітарний менталітет — позбутися стереотипів тоталітарної свідомості дуже важко. І йдеться не про відсутність бажання, а про історичну обумовленість — це передається з покоління в покоління. Особисто для мене велику роль відіграла можливість подорожувати на Захід — я багато разів відвідував Німеччину.
Сьогодні ситуація особливо сумна в провінції — там у людей дуже розвинене почуття страху. До речі, в Німеччині провінції як такої просто немає. В Україні ж, як і в Росії, ця різниця відчувається дуже гостро. Попри це, вважаю, що українці — це європейська нація. В Одесі теж є люди, які є європейцями за духом. Але їх меншість, в основному це інтелігенція.
Ми повинні йти до Європи. Але коли Президент починає створювати поліцейську державу, коли гроші виділяються не на армію, а на МВС та інші структури, покликані захищати правлячий клан, то це наближає нас до Росії, а не до Європи. Людина може, не бажаючи того, діяти на користь своїх ворогів, з якими вона нібито бореться. На мій погляд, влада, яка знищує науку й освіту, — це ворог страшніший за Путіна. СБУ замість того щоб захищати безпеку країни, захищає інтереси олігархів, зокрема місцевих, регіональних олігархів. Саакашвілі не перебільшував, коли казав, що Одесу сьогодні контролюють бандити, продовжується боротьба між різними кланами, а корупція має тотальний характер. На жаль, в Одесі Порошенко став на бік місцевих олігархів — Ківалова, Труханова й інших, які напередодні другого Майдану стояли на відверто прокремлівських позиціях. Патріотів сьогодні ув’язнюють, а злодіїв — випускають на волю...
Усі ці факти породжують думку, що ФСБ, як і раніше, контролює Україну, і я не перебільшую. Влада не лише намагається зберегти кримінально-олігархічний лад, але також прагне відтворити в Україні російську модель. А в Росії — авторитарна диктатура кримінальної олігархії, коли одна людина, Путін, створила і контролює через ФСБ усі кримінально-олігархічні угруповання. Таку ж систему влади Путін хотів би бачити і в Україні, тому що з допомогою одного авторитарного лідера набагато простіше впливати на країну ззовні. Спроба провернути подібне в США провалилася — в Америці є громадянське суспільство, яке цього не дозволило. Як тільки стало відомо про зв’язки Трампа з Росією, у нього залишилися два варіанти — або імпічмент, або відмова від усіх зобов’язань перед Путіним.
Одна з функцій філософії — сприяти створенню нормального громадянського суспільства в Україні. Але, на жаль, українська інтелігенція, як і російська, — у своїй більшості реакційна. Для мене незрозуміло: як філософ, якщо це порядна людина, може підтримувати відвертих корупціонерів... Інтелігенція повинна мислити самостійно. Сьогодні таких людей можна порахувати на пальцях — решта бояться. Бояться втратити посаду, бояться, що хтось «не так» подумає, що чиновник їх покарає. Філософи, а не художники, не музиканти, подібні до Вакарчука, повинні визначати спосіб мислення суспільства. Але для цього їх потрібно вивести з системи «кріпосного права».
Так, справді, реформи відбуваються — нинішній парламент ухвалив більше законів, направлених на демократизацію країни, ніж усі попередні разом узяті. Але цього мало — реформи не працюють. Потрібен антикорупційний суд, необхідна невідворотність покарання за корупційні злочини. Навіть у Росії ув’язнили колишнього міністра економіки, а в Україні нібито йде боротьба з корупцією, але ніхто не сидить. Це — імітація.
«ВІРЮ, ЩО ПОВЕРНЕННЯ В РОСІЙСЬКУ ІМПЕРІЮ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ»
— Чим особисто для вас запам’ятався і чим був показний минулий 2017 рік?
— Для мене і для нашої кафедри найрадісніша новина — те, що філософський факультет злили з історичним. Не було б щастя, та нещастя допомогло. З’єднання історії та філософії відкриває для нас великі перспективи. Історія філософії в Європі давно стала основою філософської освіти. Без знання історії філософії неможливо розуміти філософську проблематику, не можна творчо мислити і розумно аргументувати. Наш колишній декан, хімік за освітою, відверто не розумів, навіщо потрібне спеціалізація на філософському факультеті. І більшість членів Вченої ради нашого факультету його в цьому підтримували. Історики, я сподіваюся, розуміють, навіщо студентам потрібно знання історії взагалі й історії філософії зокрема. Коли люди здобувають незалежність, у них завжди відкриваються нові можливості.
За своєю природою я оптиміст — як і Лейбніц, упевнений, що ми живемо в «кращому з можливих світів». При об’єднанні факультетів наш ректор, І.М.Коваль, дуже доречно процитував Черчилля, який казав, що оптиміст — це той, хто в кожній проблемі бачить нову можливість. Саме у цьому ключі треба розуміти ті критичні зауваження, які були в нашій розмові.
Безумовно, нинішня влада зробила стільки, скільки не зробили всі попередні. Зрушення відбувається, і гальмувати його марно — вірю, що повернення назад, в Російську імперію, більше не буде. Хоча нас і лякають цим, не вірю, що Росія спробує продовжити наступ і захопити Україну. Коли люди об’єднуються на основі неприйняття, ненависті до інших — це хворі люди і хворе суспільство. На жаль, Росія сьогодні — це у своїй переважній більшості хворе суспільство. Україна не повинна стати такою ж. Україні, як окремому народові та державі, потрібні свої цінності — вищі, ніж цінності імперської свідомості.
ДОВІДКА «Дня»
СЕКУНДАНТ Сергій Григорович закінчив філософський факультет, аспірантуру та докторантуру Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. З 1982 року працює в Одеському державному університеті імені І.І.Мечникова. 1983 року захистив кандидатську дисертацію «Проблема обґрунтування наукового знання в методичній філософії Гуго Дінглера». 2015 року — докторську дисертацію «Нормативно-критичні підстави епістемології Ляйбніца». Викладає курси «Філософія Сходу», «Німецька класична філософія», «Проблеми індійської філософії», «Філософсько-методологічні проблеми історико-філософських досліджень», «Феноменологія Гусерля», «Сучасні концепції історії філософії», «Теорія та практика аргументації». Сфера наукових інтересів: історія філософської методології, логіки й епістемології, теорія аргументації, філософські та методологічні проблеми історії філософії, дослідження природи філософського та релігійного знання, становлення та специфіка давньоіндійської філософії та релігії, порівняльний аналіз філософської та релігійної традиції Сходу та Заходу. Автор понад 100 наукових публікацій. Автор двох індивідуальних монографій: «Критика та метод. Проблема критичного методу в німецькій філософії XVII — XVIII ст. (Київ: Дух і літера. 2012); «Эпистемология Лейбница в ее нормативно-критических основаниях» (Одесса: Печатный дом, 2013). Член Вченої ради філософського факультету, співорганізатор міжнародної релігієзнавчої школи «Вайшнавізм крізь століття», керівник «Центру дослідження німецької філософії» при філософському факультеті ОНУ імені І.І. Мечникова. Лауреат національної премії з філософії 2016 р. (організатори — Інститут філософії НАН Україні імені Г.С. Сковороди, Український філософський фонд, Соціологічний центр імені Н.В. Паніної) в номінації імені Марії Злотіної «За кращу філософську монографію».
