30 вересня 2015 року, 5 років тому, до військ президента-диктатора Сирії Башара Асада, що знемагали у війні з силами сирійської опозиції, прийшов російський військовий контингент, представлений у першу чергу авіацією і спецназом, як регулярним армійським і ФСБ, так і замаскованим під бійців приватної військової компанії «Вагнер». Саме завдяки приходу росіян, якщо вірити кремлівській пропаганді, у сирійській громадянській війні стався рішучий злам на користь президента Асада, а сили опозиції були розгромлені й ось уже який рік на ладан дишуть. Але чи все так насправді?
Реальна картина значно складніша. Російська авіація, дійсно, допомогла Асаду, значно ускладнивши діяльність збройних формувань опозиції, які більше не могли концентрувати свої сили в тому чи іншому місці через побоювання масованих ударів з повітря. А російські спецназівці допомогли урядовим силам оволодіти деякими важливими населеними пунктами, зокрема Пальмірою. Але російський контингент, який налічував 4000-4500 осіб, з яких сухопутні війська становили не більше половини, був надто нечисленним, щоб замінити повністю виснажені до кінця 2016 року сили армії Асада. Тут на допомогу сирійським урядовим військам прийшли їхні іранські союзники. Одне лише ліванське проіранське угруповання «Хезболла» послало до Сирії понад 10 тис. своїх бійців. Але, крім «Хезболли», на боці Асада билися й б’ються понад 100 тис. військовослужбовців іранської армії, Корпусу вартових ісламської революції й іранського ополчення, сформованого переважно з афганських біженців-шиїтів. Без їхньої допомоги армія Асада ніяк не змогла б контролювати 60% території і 80% населення країни. Хоча без російської повітряної підтримки іранські війська навряд чи б досягли таких успіхів.
Також російська пропаганда стверджує, що нібито перемога над «Ісламською державою» у Сирії була здобута головним чином силами сирійської урядової армії й російського військового контингенту. Насправді головну роль у розгромі ісламістів у Сирії зіграла очолювана США міжнародна коаліція й курдські Сирійські Демократичні сили (СДС). Фактично вже з початку 2018 року країна поділена таким чином. Уряд Башара Асада і його союзники (Іран, «Хезболла» і Росія) контролюють території Сирії на захід від Євфрату, зокрема столицю Дамаск та інші великі міста. А от територія Сирії на схід від Євфрату, прилегла до турецького кордону, з єдиним великим містом Ідліб, контролюється силами сирійської опозиції, курдськими формуваннями та турецькими військами. При цьому курди, хоча й дещо потіснені турецькими військами, як і раніше контролюють близько ѕ зазначеної території. Їм надає підтримку Міжнародна коаліція на чолі з США.
Парадокс же нібито здобутої силами Асада, Іраном, «Хезболлою» та Росією перемоги полягає в тому, що з завоюванням все нових територій і населення витрати уряду Асада суттєво зросли. Доходи ж при цьому практично не збільшилися. Можна навіть сказати, що у сирійського диктатора своїх доходів майже немає. Мало які компанії й підприємства працюють зараз у зруйнованій війною Сирії, тому податкові надходження до бюджету дуже малі. Адже територія, контрольована Асадом, значно більше зруйнована за рахунок обстрілів і бомбардувань, ніж територія, контрольована опозицією. А міжнародні організації й більшість держав світу відмовляються брати участь у відновленні Сирії, поки Башар Асад залишається на чолі країни. Крім того, основні джерела валютних надходжень — не надто багаті родовища нафти й газу, зосереджені на території, непідконтрольній сирійським військам. Спроба захопити ці родовища призвела до розгрому вагнерівців і частини армійського спецназу американськими військами у ніч з 7 на 8 лютого 2018 року, що наочно продемонструвало, що російська армія сьогодні не в змозі протистояти американським збройним силам у конвенційній війні. Після цього розгрому вагнерівців із Сирії довелося вивести.
У цих умовах єдиним реальним спонсором Асада залишається Росія, оскільки Іран, який перебуває під американськими санкціями, найбільше, на що здатен, — це на фінансування власного військового контингенту у Сирії, хоча не виключено, що й на нього доводиться отримувати якісь дотації з Москви. Росії крім власного військового контингенту доводиться утримувати сирійський державний апарат, поліцію, армію і спецслужби, а також надавати гуманітарну допомогу жителям територій, що перебувають під контролем сирійських урядових військ і їхніх союзників. Неважко зрозуміти, що зі збільшенням зони контролю російські витрати тільки збільшувалися. Точних даних про розмір цих витрат немає, але вони можуть становити кілька десятків мільярдів доларів на рік. Після початку епідемії коронавірусу й пов’язаної з цим економічної кризи Кремль, судячи з усього, змушений був скоротити фінансову допомогу Дамаску, й цього літа це призвело до заворушень, пов’язаних з браком продовольства, у деяких підконтрольних військам Асада районах. При цьому протестувальники вимагали, що пішов не лише Асад, а й російські та іранські війська й «Хезболла».
Ізраїль, формально дотримуючись нейтралітету в сирійській громадянській війні, проте, періодично завдає ракетно-бомбових ударів по позиціях і складах іранських військ і «Хезболли», а також по системі ППО Сирії. У присутності в Сирії іранських військ і «Хезболли» ізраїльтяни не без підстав бачать загрозу своїй безпеці. І, схоже, принаймні щодо «Хезболли», Ізраїлю вдалося домогтися свого. Представник цієї організації, у багатьох країнах світу визнаної терористичною, оголосив, що найближчим часом її загони покинуть Сирію. Але в цьому заслуга не тільки Ізраїлю, а й президента Франції Еммануеля Макрона, який, як можна зрозуміти, умовою надання фінансової допомоги Лівану для подолання глибокої економічної та політичної кризи поставив відхід «Хезболли» із Сирії.
Виходить, що за п’ять років напружених бойових дій Росія не надто наблизилася до реалізації своїх кінцевих цілей. Режим Асада вдається поки що зберегти, але повністю придушити опозиційні сили не вдалося. Практично знищені або взяті в полон були тільки бойовики «Ісламської держави», але тут, повторюю, заслуга головним чином американців і курдів, а не сил Асада і його союзників. Інші ж збройні загони сирійської опозиції були не стільки знищені, скільки витіснені на північний захід країни, де вони перебувають під захистом американських і турецьких військ. Це не виключає завдання окремих ударів по їхніх позиціях з боку російських і сирійських ВПС (останній такий удар стався 20 вересня), але виключає їх знищення. А з легітимністю у Асада ті самі проблеми, що були п’ять років тому. У світі його мало хто визнає, і без його усунення з посади президента західні країни відмовляються брати участь у відновленні Сирії. І якусь прийнятну і для себе, і для Заходу заміну нинішнього сирійського президента ні Москва, ні Тегеран досі так і не знайшли. Виходить, що російську перемогу у Сирії ніхто у світі не визнає.
За моїми підрахунками, до кінця 2018 року сили Асада і його іранських союзників, зокрема загони «Хезболли», втратили 122,6 тис. осіб убитими і померлими, а сили їхніх супротивників — 189 тис. загиблих. Втрати мирного населення Сирії я, слідом за Сирійської мережею прав людини (СМПЛ), оцінюю в 223,2 тис. осіб до березня 2019 року. Втрати ж російського військового контингенту у Сирії аж до кінця лютого 2019 року можна оцінити в 638 загиблих, з яких 431 особа припадає на вбитих та померлих від ран у бою з американцями біля Хішима у лютому 2018 року. Йдеться тільки про тих загиблих росіян, які так чи інакше згадувалися у ЗМІ або в соцмережах. Згідно з даними Сирійської обсерваторії прав людини (СОПЛ), на 14-березня 2020 року втрати армії Башара Асада і його союзників, зокрема росіян, становили 129 212 загиблих. Також у Сирії на той час загинуло 191 військовослужбовець турецької армії. Згідно з іншими оцінками, втрати турецької армії у Сирії аж до серпня 2020 року станровили від 247 до 302 осіб у боях з сирійською урядовою армією, «Ісламською державою» та курдськими СДС. З кінця 2018 року до середини березня 2020 року у Сирії загинуло щонайменше 4756 цивільних осіб. За період з березня 2019 року по вересень 2020 року достеменно відомо про загибель не менше ніж 8 російських військовослужбовців у провінції Ідліб у січні й на початку лютого 2020 року (4 з них представляли спецназ ФСБ). 9 серпня 2020 року один російський військовослужбовець був убитий у передмісті Латакії. А 18 серпня цього ж року в результаті підриву на саморобній міні неподалік від Дейр-ез-Зора загинув російський генерал-майор В’ячеслав Гладких. Його перекладач, сержант російської армії, помер у госпіталі в Росії вже у вересні.
Таким чином, до вересня цього року в Сирії загинуло щонайменше 649 російських військовослужбовців, причому це тільки ті з них, чия загибель була згадана у ЗМІ або соцмережах або офіційно визнана Міністерством оборони Росії. А й, напевно, були загиблі російські військовослужбовці, інформація про загибель яких не потрапила до ЗМІ і не була підтверджена офіційно. З урахуванням їх, російські безповоротні втрати у Сирії можуть становити близько 1 тис. загиблих. Для порівняння: у Сирії за весь час громадянської війни загинуло 10 американських військовослужбовців і по одному французькому і британському. А головне, навіть настільки дорогою ціною, яку можна обчислити і в коштах, витрачених на утримання режиму Асада, і в життях власних солдат, Росія так і не досягла своїх цілей, хоча боротися проти повстанців, які не мали серйозних засобів ППО і ПТО, довелося фактично в полігонних умовах. Не вдалося домогтися ні повного припинення бойових дій і знищення антиурядових збройних формувань, ні зміцнення режиму Асада, який тримається, як і раніше, тільки на російських субсидіях і російських та іранських багнетах і якого ненавидить 80% сирійського населення. Не вдалося й «розміняти Сирію на Донбас», як спочатку розраховував Кремль. І коли гроші на Сирію у Путіна закінчаться, нинішній сирійський режим повалиться. Можливо, чекати залишилося не так довго, оскільки економічна криза, пов’язана з коронавірусом, поглиблюється.
