Безумовно, ті серпневі дні 1991 року, коли в Росії сталася майже безкровна революція, що покінчила з комуністичним режимом і викликала фактичний розпад СРСР, були, можливо, найбільш визначальною подією мого життя. Тому що тоді я не лише спостерігав хід історії, а й сам брав участь у справді великій, переломній історичній події, хоча моя участь і була доволі скромною. Вранці 21 серпня я саме лікував зуби у стоматолога. І почув, що вночі недалеко від Білого дому під колесами бронетехніки загинуло троє молодих хлопців. Після цього, як тільки операція закінчилася, ще не відійшовши від наркозу, я відразу ж попрямував до Білого дому. І у своєму пориві був не самотній. Дізнавшись про трагедію, тисячі москвичів кинулися туди ж, щоб захистити від путчистів не лише президента Росії Бориса Єльцина, російський уряд і Верховну Раду Російської Федерації, а й всі демократичні завоювання горбачовської перебудови, які (ніхто з присутніх біля Білого дому в цьому не сумнівався), ГКЧП вирве з корінням.
Ми тоді багато чого не знали, інформації було мало, до того ж вона була дуже суперечливою. Тому ГКЧП, який мав у своєму розпорядженні підтримку силових міністрів і не зупинився перед введенням до столиці військ з бронетехнікою, видавався дуже грізною силою. Серед присутніх біля Білого дому людей тих, хто мав військовий, а тим більше бойовий досвід, було дуже мало (переважно ті, хто пройшов Афганістан). Але й моїх доволі скромних на той час пізнань у військовій справі вистачило, аби зрозуміти, що поспіхом і невміло побудовані барикади танки рознесуть за декілька хвилин. Нас заспокоювали: якщо справді почнеться штурм Білого дому, то всім нам, які утворили живе кільце, необхідно буде розступитися і пропустити бронетехніку. Але багато хто, і я серед них, звичайно ж, розуміли, що люди, ненавчені і не організовані на армійський формат, настільки складних маневрів виконати не зможуть. Тому в разі початку військової операції із захвату Білого дому неминуче будуть сотні, тисячі жертв, загиблих як від куль і снарядів, так і під гусеницями танків і просто в тисняві.
МОСКВА. СЕРПЕНЬ 1991 Р. / ФОТО З САЙТА GORBACHEVFOUND.LIVEJOURNAL.COM
За моїми підрахунками, на той час біля Білого дому зібралося близько двадцяти тисяч чоловік. Втім, точної цифри, ймовірно, не знає ніхто. Одна надія була на те, що солдати і офіцери, навіть маючи наказ, не стануть стріляти в беззбройних людей або давити їх бронетехнікою. Ми не знали тоді, чи збираються путчисти штурмувати оплот російської влади. До речі, і досі не знаємо, наскільки серйозні наміри існували щодо цього. І що б могло статися, якби не розпочався розкол у військовій верхівці, а солдати не виявилися б розпропагандовані демонстрантами. Але страху у присутніх довкола Білого дому не було. Люди вірили, що демократію вдасться врятувати, хоча раціональних підстав для такої віри на той момент було небагато. Зауважу, що всупереч більш пізнім твердженням противників Єльцина про те, що в ці дні біля Білого дому було повно п’яних, і горілка лилася рікою, я взагалі не пам’ятаю, що серед захисників Білого дому розносили алкоголь. Були бутерброди, пиріжки, а з напоїв — чай і вода.
До речі, поки я перебував біля Білого дому (а стояли ми до вечора, розходитися на прохання керівництва основна маса присутніх почала вже десь після 20.00, коли чітко позначилася поразка путчистів), провів невелике соціологічне опитування. Просто запитав тих, хто був поруч зі мною, про їхніх соціальне становище. З’ясувалося, що приблизно половина, як і я, належали до інтелігенції або студентства і прийшли до Білого дому головним чином з ідеалістичних міркувань, аби обстоювати демократичні свободи, завойовані такою працею. Іншу половину становили працівники спільних підприємств, де був присутній іноземний капітал, та кооперативів. І те й інше виникло вже за перебудови, і ці люди боролися насамперед за збереження своїх високих доходів і одержаного права легально займатися бізнесом. До речі, саме кооператори забезпечили захисників Білого дому бутербродами і напоями. А потім була перемога. Від Білого дому ми розходилися з почуттям виконаного обов’язку. На вулицях було багато народу. Всі раділи перемозі над путчистами. Слів на захист ГКЧП я не чув. Панувала загальна ейфорія і відчуття незвичайного єднання. Нам здавалося, що торжество демократії безповоротно, що все буде добре, що наявні труднощі ми спільно здолаємо (адже мислили ми радянськими штампами). ...І що від радянської спадщини позбавимося. Як же ми помилялися!
І ювілей серпневої революції (або серпневого путчу, кому як подобається), для мене особисто — ювілей дуже сумний. Та й у більшості російських демократів у ці дні — настрій похоронний. Надії, що народилися після перемоги над ГКЧП, абсолютно не здійснилися, причому те, що вони не здійсняться, стало зрозуміло дуже швидко. Особисто у мене ейфорія в зв’язку з перемогою серпневої революції тривала днів десять. На десятий день з одного надійного джерела я дізнався, що Єльцин після придушення путчу пішов у черговий запій.
Звісно, лише пияцтвом глави Росії не можна пояснити те, що після перемоги над ГКЧП не було зроблено низки заходів, життєво необхідних для справжньої демократизації. На відміну від «Штазі» в Східній Німеччині, над КДБ і його архівами не було встановлено контроль демократичних активістів. Правоохоронні органи та армія залишилися практично тими ж, якими вони були в Радянському Союзі. Все обмежилося знесенням пам’ятника Дзержинському, а більшість тих, хто підтримав ГКЧП, зберегли свої посади і вплив у пострадянській Росії. Жодної люстрації проведено не було.
А замість того, щоб у зв’язку з отриманням Росією державної самостійності провести вибори президента і парламенту (на яких Єльцину і демократичним силам, враховуючи тодішній настрій мас, була б забезпечена значна перемога) і прийняти нову конституцію, Єльцин піклувався про лібералізацію цін, покликану перекласти весь тягар переходу до ринку на плечі народу, а не номенклатурної меншості. І намагався ужитися з російською Верховною Радою, обраною ще за Радянської влади (в результаті її все одно довелося розганяти танками).
Звичайно, через десять днів після придушення путчу неможливо було передбачати наступні події. Просто я тоді зрозумів, що сильно питущому президентові будуть не до снаги ті справді революційні перетворення, які були необхідні, аби з Росії комуністичної зробити Росію демократичну. Ось ейфорія і скінчилася. Ми тоді Єльцина ідеалізували, хоча про його американські пригоди, наприклад, вже було добре відомо. В Горбачові до моменту путчу демократична громадськість вже розчарувалася. Допомогла прийти до цього загибель мирних громадян у Тбілісі та Баку, у Вільнюсі та Ризі. Тому найскладніше було переконати захисників Білого дому в тому, що треба виступати не лише на підтримку Єльцина, а й на захист легітимного президента СРСР Горбачова. Але незабаром з’ясувалося, що Єльцин не кращий за Горбачова, і передача ним влади Володимирові Путіну — крок закономірний, обумовлений тим, що в серпні 1991-го демократи багато в чому програли, ще в той момент, коли думали, що перемогли.
