Візит Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга до України став не просто позитивним сигналом для нашої країни, а й привід проаналізувати, чому сьогодні Україна не готова вступати до найбільш могутнього воєнно-політичного блоку. Адже саме так сформулював позицію влади Президент Петро Порошенко на зустрічі з Генсеком Альянсу в Києві: «Чи Україна готова стати членом НАТО? Ні. Але нам треба до цього готуватися». Отже, який шлях вже пройшла Україна, і які у нас були шанси? Історичний екскурс у найближче минуле буде також відповіддю тим, кому здається, що вони тільки-но розпочинають співпрацю з НАТО. Це далеко не так.
Ще до 2000 року в України була достатньо послідовна і змістовна співпраця з Альянсом. Згадаємо, що наша країна брала участь в програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна — НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна — НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено Секретаря РНБО Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна зміна вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України у майбутньому до НАТО.
10 ЛИПНЯ 2002 РОКУ. ДОНЕЦЬК. СЕНСАЦІЙНИЙ ВІЗИТ. СЕКРЕТАР РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ ЄВГЕН МАРЧУК (НА ФОТО — ЛІВОРУЧ) СУПРОВОДЖУВАВ ГЕНСЕКА НАТО ДЖОРДЖА РОБЕРТСОНА ПІД ЧАС ПЕРШОГО В ІСТОРІЇ ВІДНОСИН УКРАЇНИ І АЛЬЯНСУ ВІЗИТУ ГЛАВИ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОГО БЛОКУ. ХАРАКТЕРНО, ЩО ТОДІ ВСЯ ДОНЕЦЬКА ЕЛІТА (ВІД МЕРА ОЛЕКСАНДРА ЛУК’ЯНЧЕНКА ДО ГУБЕРНАТОРА ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА) ВІТАЛА ВІЗИТ РОБЕРТСОНА. У ДОНЕЦЬКУ ТАКОЖ ВІДБУВСЯ КРУГЛИЙ СТІЛ «РЕГІОНАЛЬНІ ВИМІРИ ВІДНОСИН УКРАЇНА — НАТО» / ФОТО UKRINFORM
Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», — заявив тоді Євген Марчук. Ну і дуже важливо наголосити на позиції тодішнього президента Леоніда Кучми, бо через деякий час вона зміниться: «Ми знаємо, що всередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоб ми ніколи не воювали — ось головна мета нашої політики. Це прагматична мета. Це в інтересах усіх українців, бо європейську безпеку без України не побудуєш».
Вже у жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО згідно з рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та відповідного Указу Президента України від 8 липня 2002 року».
Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу».
Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО. Потім вона була введена в дію Указом Президента 15 червня 2004 року. У II розділі «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», у першому абзаці пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» було викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».
Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінила ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій». «Це вже погоджений обома сторонами не просто план співпраці, а щорічний план внутрішньої трансформації України до стандартів НАТО і не тільки у військові сфері, а й реформування судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини та інше, — пише на своїй сторінці у «Фейсбуці» Євген Марчук. — В Україні була введена Указом Президента система державних координаторів співпраці з НАТО на рівні заступників міністра. Вдалося підняти рівень підтримки серед населення ідеї вступу до НАТО до 32-33%. З’явилися нові громадські організації на підтримку цього курсу. Весь процес почав набувати наростаючого динамізму. НАТО також почав проявляти в цьому активність. І тоді Росія почала хвилюватися і діяти».
Робота Кремля одразу проявилася. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1—2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Далі, прийшовши до влади, команда Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».
Також треба згадати історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. І як результат у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А торік Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і тепер продовжує агресію на сході України. Так само, треба наголосити, якби свого часу другий президент Кучма не грався із зовнішнім курсом, як і його кращий учень Янукович, навряд чи сьогодні Росія наважилася б на відкриту агресію. Україна мала б зовсім інший статус і відносини з Альянсом.
Має зробити висновки і нинішня влада. По-перше, проаналізувати новітню історію України і шлях, який вже пройшла наша країна. А по-друге, неприйнятними є заяви чинної влади щодо неготовності сьогодні України до вступу в НАТО. Можливо, це й так, але потрібно говорити про наш намір і бажання максимально швидко пройти цей шлях і надолужити втрачене.
ПРО ПОЛІТИКУ «М’ЯКОГО ІЗОЛЯЦІОНІЗМУ»
Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, конфліктолог, професор Київського національного університету ім. Шевченка:
— Питання в тому, що у нинішнього Президента немає політичної волі, так як її не було в Януковича, Ющенка та Кучми. Це саме головне. Україна готова і вже в 2005 — 2006 роках пройшла Інтенсифікований діалог. Іншими словами перший етап набуття членства в НАТО ми пройшли. А другим і фінальним етапом це мав стати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), якого нам не надали на Бухарестському саміті 2008 року.
Тому так можна сказати, що Україна й до візового режиму неготова. Це просто відмазка. І в цьому сенсі ми бачимо тільки декларативні заяви щодо членства. Адже за останніми соціологічними опитуваннями вже 67% населення підтримує набуття членства в НАТО. І Президент змушений якось на це реагувати декларативно. Але це неправда, що Україна не готова до членства в НАТО. Тому що процес підготовки відбувається з набуттям Інтенсифікованого діалогу і потім ПДЧ.
Між іншим так можна сказати, що жодна країна не була готова до вступу до Альянсу. Бо для цього вона має пройти етап виконання Плану дій щодо членства в НАТО. Тому це суцільна декларація, яка має під собою відсутність політичної волі Президента щодо євроатлантичної інтеграції.
— Чому так виходить, що з одного боку приймаються політичні рішення щодо курсу на НАТО, як це було 2002 року, а з другого — за два роки президент Кучма розвертає курс у протилежний бік?
— Питання полягає в інтересах олігархічного капіталу та олігархічної влади, яка, на жаль, не змінилась і після помаранчевої революції, і після Революції Гідності. До влади сьогодні прийшла так звана постмайданівська правляча еліта, яка переслідує ті самі інтереси, що і старий олігархат. Тільки я думаю, що це ар’єргард того олігархічного режиму, який був установлений ще за Леоніда Кучми. Тобто їхні корпоративні інтереси були такі самі як у Януковича, і до Януковича. І саме інтереси цього трансфер-класу не співпадають з процесом євроатлантичної інтеграції. Тому що це передбачає відкритість, проведення політичної реформи з демонтажу цієї олігархічної системи. І відповідно, якщо йти в НАТО, тоді треба грати за правилами, які вимагаються при набутті членства. І це головна проблема.
Тому і за Януковича вони тримались політики такого м’якого ізоляціонізму, заграючи з НАТО, але не роблячи жодних серйозних кроків щодо набуття членства в Альянсі. І ми бачимо, що ці корпоративні інтереси і зараз продовжують відстоюватися уже новим Президентом Порошенком. Це ключова причина, чому в нього немає політичної волі. Хоча історія нам уже один раз показала, що означає відмова від членства в НАТО. Це стало передумовою для розв’язання війни Росії проти України. Тому що Росія побачила, що ніхто ніякої військової допомоги позаблоковій Україні не надасть. І те, що ми відмовилися від позаблокового статусу реально нічого не міняє.
Тепер ми сказали: ось ми відкрили двері, офіційно відмовились від позаблокового статусу, але в ці двері заходити не хочемо. І якою має бути реакція Столтенберга, коли ставиться на порядок денний питання про перспективу членства України в НАТО, а наш Президент говорить: ми не готові. Якою тоді може бути реакція Альянсу? Що ж не готові, то це ваша справа, вас ніхто не тягне в НАТО. Тоді ми пропонуємо вам замість членства співробітництво, і Порошенко сказав, що ця формула нас влаштовує. Може, його — так, але Україну не влаштовує, тому що жодне співробітництво не дає гарантій безпеки і суверенітету України. Це дає тільки членство в НАТО і зокрема 5-та стаття Вашингтонського договору.
— Як ми знаємо, ще 13 років тому частина політичної еліти України, зокрема на той час секретар РНБО Євген Марчук, зусиллями якого спочатку РНБО ухвалив рішення щодо євроатлантичної інтеграції, а потім курс на вступ до НАТО законодавчо закріпила Верховна Рада. Чому цей напрям не закріпився, чи є тут вина громадянського суспільства?
— Уся проблема в інтересах трансфер-класу, який не зацікавлений ні в європейській, ні в євроатлантичній інтеграції, а зацікавлений у стані м’якого ізоляціонізму. І те, що ми взяли курс на євроінтеграцію, всі добре розуміють, що це дуже примарна кінцева мета. І навіть Угода про асоціацію не передбачає надання Україні перспективи членства, тому представники цього класу виступають за Євросоюз, за євроінтеграцію, знаючи що членство це досить примарна перспектива, натомість членство в НАТО це — реальна перспектива. Тому вони відмовляються від членства в НАТО, говорять: ми вступимо в Євросоюз. Насправді, олігархат нікуди не хоче вступати: ні в Євросоюз, ні в НАТО. Політичної волі немає, бо політичні інтереси трансфер-класу не співпадають з євроінтеграційним і євроатлантичним курсом.
«...МИ МАЄМО ЛЕГІТИМІЗУВАТИ ПРАГНЕННЯ НАРОДУ УКРАЇНИ ДО ЧЛЕНСТВА В АЛЬЯНСІ ЧЕРЕЗ РЕФЕРЕНДУМ»
— Хіба суспільство, яке під час Революції Гідності чи не вперше за історію незалежності продемонструвало свою зрілість, не може зараз чинити тиск на цей трансфер-клас, щоб Україна якомога швидше вступила в НАТО і тим паче що днями створено Рух за членство в НАТО?
— Справді, цей Рух якраз і передбачає взяти на себе функцію замість Президента. Оскільки глава держави не хоче членства в НАТО, тоді народ має сказати, що він хоче. Яким чином це можна зробити — через референдум. Хоча референдум не є обов’язковим для набуття членства в НАТО і в принципі Альянс може і не зважати на нього, але Президент не може не зважати. І не випадково, що Рух за членство в НАТО очолив Леонід Кравчук, який тоді використав референдум, як закріплення і легалізацію державного суверенітету України. І ось сьогодні власне Леонід Кравчук подає ту саму ідею. Якщо Президент і влада не хоче, ми маємо легітимізувати прагнення народу України до членства в НАТО через референдум.
— Іншими словами, це єдиний шлях який може прискорити вступ України до НАТО?
— Так, це єдиний шлях, який може змусити Президента все-таки почути голос народу. Він не може тоді просто так ігнорувати результати цього референдуму. А якщо його провести організовано, то відповідно більше половини проголосує за членство. І на це дуже чітко вказує соціологія. Навіть на Донбасі зараз підтримка членства в НАТО зросла із 2% до понад 20%. Зрозуміло, що не йдеться про окуповану територію на Донбасі. Також відпадає частина електорату на території анексованого Криму, який завжди був проти НАТО. Тому відсоток підтримки щодо членства в Альянсі у нас стрімко зріс. Отже, є шанси отримати позитивну відповідь на референдумі щодо членства в НАТО.
— Деякі воєнні експерти заявляють, що Україні не треба педалювати тему членства в НАТО, бо нам усе одно відмовлять. Що ви скажете на це?
— Цим експертам треба сказати, нехай беруть автомат і йдуть звільняють територію Криму й окуповану територію Донбасу і нехай гарантують нам замість НАТО міцну оборону від Росії. У нас теж були такі воєнні експерти і дипломати, які говорили: нам не треба НАТО і позаблоковий статус — найбільша гарантія оборони нашої країни. І що вийшло з цього? І тепер вони знову повторюють цю саму пісеньку. Хіба нам треба очікувати історичного лиха, коли Росія просто почне широкомасштабний наступ на Україну? Що вони тоді скажуть? Побіжать у Львів, чи в Центральну Європу, чи підуть служити російській пропаганді?
— Часто як аргументи проти вступу будь-якої країни в НАТО наводилось те, що вона не повинна мати конфлікту із сусідами, і найголовне має контролювати всю свою територію. Зокрема це стосувалося Грузії, яка не контролює 20% своєї території, а тепер і нашої країни, через анексію Криму і триваючу російську агресію на Донбасі. Але ж ми знаємо приклади в історії, коли конфліктуючі країни: Туреччина і Греція вступили в НАТО 1952 року. То чи можуть подібні аргументи стати перепоною для членства України в НАТО?
— Що стосується вступу Туреччини і Греції в НАТО, тоді ж головна стратегія прийому в НАТО полягала в стратегічному реагуванні, яке не передбачало жодних умов, чи окупована територія, чи частина території втрачена. Тоді головним критерієм набуття членства в НАТО була воєнна загроза і зміна стратегічного балансу сили, який закріпив стан стабільності. А Греція якраз мала колосальне геостратегічне значення для НАТО, що було головним аргументом для її прийняття до Альянсу. І друге, коли Радянський Союз пригрозив Туреччині вийти із договору Монтре, якщо Анкара не дасть можливість побудувати бази в Чорноморських протоках, щоб взяти їх під контроль. А це фактично був ультиматум і загроза прямої воєнної агресії проти Туреччини. Якби турки дозволили це зробити, то Радянський Союз захопив би Чорноморські протоки військовим шляхом. Це був би прямий напад на Туреччину і в цих умовах загрози агресії з боку Радянського Союзу, турки попросились у НАТО.
Це і ми могли б зробити. І тут річ у тім, що ухвалена 1999 року на Вашингтонському саміті НАТО стратегія поширення стабільності передбачала прийом у члени Альянсу в умовах мирного часу, в умовах стабільності в Європі. Але ж був інший варіант стратегії на випадок воєнних загроз, на випадок реваншу Росії, відновлення Радянського Союзу і появи з його боку загрози. Тоді мала б якраз бути використана згадана вище стратегія стратегічного реагування, коли до уваги беруться зовсім інші критерії щодо вступу країни в НАТО, зокрема беруться суто оборонні критерії.
«РЕФЕРЕНДУМ ПЛАНУЄТЬСЯ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЗМУСИТИ ПРЕЗИДЕНТА ПРИЙНЯТИ РІШЕННЯ ЩОДО ВСТУПУ ДО АЛЬЯНСУ»
— То, може, якраз зараз настав час для НАТО поміняти критерії для вступу, враховуючи якраз стратегію стратегічного реагування?
— Безумовно, це треба робити. Але для цього у нас з одного боку має бути верховний головнокомандуючий, який несе відповідальність за безпеку і оборону країни, і який повинен мати політичну волю, чого, на жаль, зараз немає.
А з другого боку НАТО ще не переосмислило ситуацію. У них тривалий процес узгодження, і він буде пришвидшуватись по мірі зростання загрози з боку Росії, принаймні, для тих країн, які перебувають на передньому фланзі НАТО. Поки що вони не вважають, що це велика загроза. Вони вже ідентифікують її і зазначають, що агресія Росії є найбільшою загрозою, але не такою, що передбачає вторгнення сил Росії на територію країн НАТО. Поступово Альянс відійде від стратегічного партнерства з РФ і буде змушений переходити до стратегії регіонального стримування Росії. І в рамках цієї стратегії ми маємо шанс, попри те що у нас анексували Крим. Цілком можливим може бути такий розмін: ми визнаємо Крим за Росією, але вступаємо в НАТО. Якщо така формула буде досягнута на вищому рівні, то в принципі шанс дуже великий набуття Україною членства в Альянсі. Але для того, щоб він реалізувався, потрібна політична воля Президента. А поки її немає, жодних шансів щодо таких різних варіантів вступу в НАТО не існує. Тому що політична воля Президента, це — перша передумова. І тому референдум планується для того, щоб змусити Президента прийняти це рішення щодо вступу до Альянсу.
— Під час перебування Генсека НАТО в Києві ми чули від українського Президента та прем’єра заяву, що Україна розраховує на конкретні рішення саміту НАТО у Варшаві щодо майбутнього вступу країни в Альянс. Що насправді може очікувати наша країна від цієї зустрічі у верхах?
— На які очікування можна сподіватись, коли українська влада вибудовує відносини з НАТО у рамках співробітництва. А зі свого боку Альянс більше нічого не може запропонувати від того, що він нам і так дає.
Нам потрібно членство в НАТО, яке дає гарантії нашої оборони і безпеки. А що стосується співробітництва, то ми й так співробітничаємо стільки років.
— То ви вважаєте, що нам варто пристати на пропозицію, щоб умовно кажучи, погодитись на так зване возз’єднання Криму з Росією ради членства в НАТО?
— Так, це можна зробити, бо тоді ми вбережемо решту території України. Росія не зупиниться на Криму, на окупованому Донбасі. Тому що її мета — знищення України як держави. Ми ж маємо це пам’ятати. І це буде довготривала конфронтація. Не випадково Президент говорить, що ми маємо готуватись до довготривалого протистояння з Росією. І протистояти цій загрозі на даний момент може лише членство в НАТО. Якщо ви хочете дотримуватись стратегії оборонної фортеці, як Ізраїль, будь ласка, але хто протистоїть ізраїльтянам — головним чином терористи з автоматами. А тут — ядерна країна. Треба відчувати різницю в співвідношенні сил.
