Сенсації не сталося. Колишнього директора бібліотеки української бібліотеки в Москві Наталію Шаріну визнали винною за всіма пунктами звинувачення. І засудили до 4 років позбавлення волі умовно. Як ідеться у вироку, «суд приходить до висновку про доведеність провини підсудної, Шаріна вчинила дії, направлені на розпалювання національної ненависті та ворожнечі, а також приниження людської гідності. Вона ж, Шаріна, зробила розтрату грошових коштів у корисливих цілях».
І це рішення було прийняте після того, як у ході судового засідання адвокати переконливо засвідчили багаточисельні випадки підтасування речових доказів, здійснені слідством. Сама Наталія Шаріна так прокоментувала вирок: «Коли підкидають книги, підміняють речові докази — це навіть не образа. Ти думаєш: де ж ти перебуваєш? Я цим просто вражена!». І ще вона додала: «Це політична справа. Я 35 років працювала бібліотекарем. Мабуть, руйнування бібліотеки було вигідне. Мені жаль бібліотеки. Жодної екстремістської книги в бібліотеці не було. 16 екстремістських книг мені було підкинуто».
ФОТО REUTERS
Що ж, «басманне правосуддя» в Росії знову взяло гору. Адвокати команди 29 на чолі з Іваном Павловим подаватимуть апеляцію. Але шанси на успіх близькі до нуля. Справа надто політична, щоб суд ризикнув винести справедливу ухвалу, керуючись буквою і духом закону. Єдине можливе у цій ситуації — це те, що вища інстанція зменшить термін умовного ув’язнення або взагалі надасть засудженій амністію. Це цілком залежатиме від політичної кон’юнктури моменту. Якщо в переддень президентських виборів Володимир Путін захоче показати країні і світу небачений лібералізм, то вирок Шаріній максимально пом’якшать. Якщо ж президент визнає гру в лібералізм дитячими пустощами, то вирок залишать у силі без істотних змін. Але звинувачувальний характер вироку вочевидь підтвердять у будь-якому разі.
Нагадаю, що «справа Шаріної» розпочалася у жовтні 2015 року, коли директор української бібліотеки в Москві була арештована за заявою депутата Ради депутатів муніципального округу Якиманка Дмитра Захарова і колишнього співробітника бібліотеки письменника Сергія Сокурова. У бібліотеці нібито знайшли «екстремістську літературу». Проте, навіть не беручи до уваги очевидну фальсифікацію доказів слідством, необхідно наголосити, що бібліотека на те і бібліотека, що там повинна зберігатися вся література, у тому числі й екстремістська. Нікому ж не спаде на думку притягувати до суду керівників академічних бібліотек за те, наприклад, що там зберігається «Моя боротьба» Гітлера. Адже історію націонал-соціалізму неможливо вивчати без головної книги його вождя. Але тоді потрібно було продемонструвати російській і світовій публіці «підступи бандерівців» у Москві і боротися проти будь-яких проявів українського в Росії.
Бібліотека української літератури в Москві давно вже була у властей більмом на оці. Її потрібно було узяти під контроль і вигнати звідти українців і українське. Ось і сфабрикували справу про екстремізм, яка настільки шита білими нитками, що в суді вона відверто розвалилася. І якби в Росії було нормальне правосуддя, виправдувальний вирок був би неминучим. А зараз під приводом справи про екстремізм українську бібліотеку в Москві фактично ліквідували. Згідно з рішенням уряду Москви від 20 вересня 2016 року, фонди Бібліотеки української літератури мають бути передані Центру слов’янських культур, створеного в кінці 2016 року при бібліотеці іноземної літератури імені Рудоміно.
Офіційні правозахисники відреагували на вирок дуже обережно. Голова Ради з прав людини при президентові Росії Михайло Федотов, зокрема, заявив: «Мені це рішення бачиться половинчастим. З одного боку, йдеться про умовне покарання, а з іншого боку, йдеться про звинувачувальний вирок». І тут же додав: «До тих пір, поки вирок не набере законної сили, я б його коментувати не хотів. А ось після того, коли він набере законної сили, Рада матиме можливість його коментувати». Таку позицію навіть коментувати складно. Що ж це за правозахисна організація така, яка боїться заявити свою позицію у гучній резонансній справі. І збирається висловитися щодо цього лише тоді, коли апеляція на вирок буде передбачено відхилена, і позиція РПЛ (СПЧ) уже ні на що вплинути не зможе. Загалом, помахає кулаками після бійки, щоб не дратувати Кремль.
А ті правозахисники, які від Кремля незалежні, вирок Наталії Шаріній дружно розкритикували. Amnesty International, наприклад, заявила, що цей вирок «є найбільшим нехтуванням принципом верховенства права і показує недоліки російської судової влади». А заступник голови Amnesty International по Європі та Євразії Денис Кривошеєв прямо пов’язав неправосудний вирок із російсько-українським конфліктом: «Прокуратура скористалася напруженою антиукраїнською атмосферою, яка зараз панує в Росії, суд відкинув ключові докази захисту, включаючи свідчення, що поліцейські самі підклали заборонені книги в бібліотеку». (unn.com.ua)
Справа про «екстремізм» у московській бібліотеці української літератури, серед іншого, дуже добре показує, як російські власті насправді ставляться до української культури. Вони готові приймати її лише як щось етнографічно-опереткове. Ряджені запорожці в шароварах, з довгими вусами і чуприною, дівчата і хлопці у вишиванках, які співають народні пісні, — це будь ласка. Але жодного натяку на сучасність, а тим більше на політику. З погляду Кремля, українська культура, якщо коли й існувала, то дуже давно, в XVII—XIX століттях. А сьогодні, в «бандерівській» Україні, що від Росії відбилася, ніякої самостійної і такої, що має нескороминущу цінність, української культури немає і бути не може.
Про Тараса Шевченка і Миколу Гоголя говорити ще можна, але при цьому останнього необхідно підкреслено іменувати російським письменником. А ось про Василя Стуса або Івана Багряного навіть говорити не можна. І пісні українські співати лише визначені — «Несе Галя воду» або «Їхав козак за Дунай» можна, а «Червону калину» або «Там на горі, на Маківці» — не можна. І всю Україну Москва хотіла б бачити такою, яка у «старшого брата» запитує, що їй можна робити, а чого не можна.
КОМЕНТАР
«КРЕМЛІВСьКИЙ РЕЖИМ СТРАШНО БОЇТЬСЯ ПРАВДИ»
Ганна ГОПКО, голова Комітету у закордонних справах Верховної Ради України:
— Постійні перешкоджання діяльності цієї бібліотеки здійснювалися представниками російської влади неодноразово. Ми бачили, наскільки російська влада намагалася використовувати представників української діаспори в Москві, взагалі в Росії, для того, щоб заважати українській риториці. Тобто використовувались такі гібридні технології, щоб послаблювати єдність всередині українського середовища, яке проживає в Російській Федерації (РФ) для того, щоб всілякими провокативними заходами дискредитувати українську ідею і наганяти страх на тих українців, які проживають в РФ.
На прикладі діяльності української бібліотеки ми бачили спроби боротьби за приміщення, оскільки вона знаходиться в центрі, на Арбаті. Багато маніпуляцій було для того, щоб «рейдернути» ті приміщення, були і персональні «наїзди» на тих діячів, які поширювали українську літературу. Це не перша спроба витіснити українців для того, щоб вони не могли поширювати українську ідею.
Я зверталася ще півтора року тому і в МЗС, і до Державного управління справами щодо фінансування української бібліотеки в Москві. Взагалі існує комплексне питання, як ми підтримуємо через заходи культурної дипломатії в Росії, Молдові, Білорусі діяльність українських середовищ, які працюють для підтримки української ідеї.
Для Росії, яка зараз відроджує культ Сталіна, правда про Голодомор, репресії проти української інтелігенції, Розстріляне Відродження — це зброя проти режиму. І режим страшно боїться цієї правди.
Ми бачимо, як Росія намагається вкрасти нашу історію, не тільки Анну Ярославну, а й будуючи пам’ятник Володимиру в Москві.
Наприклад, російський Мавзолей. Вони мали б давно поховати Леніна і закрити цю тему і зняти з себе тяжіння на метафізичному рівні, прокляття тих злочинів, які зробив Ленін. Навпаки, вони мали б поставити пам’ятник жертвам Голодоморів, організованих комуністичною тоталітарною владою. І коли б це відбулося, це показало б, що Росія здатна на очищення. Те, що свого часу зробила Німеччина, яка покаялася, як держава, за злочини нацизму, і це сприяло економічному розвитку Німеччини. Тільки сильні народи і сильні лідери здатні до визнання помилок своїх попередників. Тому поширення такої літератури — це наші маленькі, але кроки до встановлення правди, і особливо в такому зомбованому токсичною пропагандою народі, як російський. Очевидно, що такі книжки й надалі будуть повністю заборонені там.
Підготувала Наталія ПУШКАРУК
