Майже синхронно з ухваленням Верховною Радою України чергових змін до Державного бюджету України щодо підвищення соціальних стандартів, у Венесуелі прокотилася хвиля погромів. У цій латиноамериканській державі соціальні стандарти стабільно підвищувались, починаючи з 2007 року; точніше, вони збіглися із закріпленням у владі Уго Чавеса з його диктаторськими повноваженнями та початком масової націоналізації власності іноземних компаній.
Уже через якихось дев’ять років населення вийшло на вулиці з протестами щодо збільшення матеріальної та продуктової допомоги, що врешті-решт вилилося в масові пограбування магазинів, заворушення та бійки, а парламент намагався оголосити країну зоною гуманітарного лиха. У відповідь нинішній президент Ніколос Мадуро закликав населення не користуватися фенами і прасками задля зменшення споживання електроенергії, економити воду та скоротив робочий тиждень державних службовців до двох днів.
ЩО ВІДБУЛОСЬ У ВЕНЕСУЕЛІ ЗА ДОСИТЬ КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПЕРІОД?
По рівню соціальних витрат Венесуела стала світовим лідером (майже 64% витрат державного бюджету), як наслідок, більш ніж половина населення цієї країни отримує допомогу в тій чи іншій мірі від держави. Більшість цих витрат лягли на бюджет державної нафтогазової компанії Petroleos de Venezuela. Ще якихось десять років тому ця компанія входила в 50 найбільших компаній світу й була другою в Латинській Америці. Згодом відбулася націоналізація компанії разом із ще близько 1,2 тисячі інших підприємств. Сьогодні Petroleos de Venezuela, як і більшість інших націоналізованих підприємств, на межі банкрутства. Справи дійшли до зовсім абсурдних речей — компанія здійснює імпорт нафти у Венесуелу з Алжиру. При цьому уряд зобов’язав компанію — займатись всім: оптовою торгівлею, супермаркетами, сільськогосподарським виробництвом тощо. Слід враховувати, що ця державна нафтогазова компанія забезпечує 90% надходжень державного бюджету Венесуели.
Венесуельська модель державного управління, в основі якої лежать марксистські ідеї та боліварські революційні рухи, добре приживається на ґрунті католицького світу латиноамериканських держав. Питання в тому, як зупинити і розвернути державну ідеологію в бік здорового прагматичного компромісу співвідношення державних соціальних витрат і реальних можливостей, зберігаючи при цьому стимули до праці для більшості населення, створюючи й розвиваючи економіку держави.
Знаковим є те, що процес масового соціального популізму супроводжується схожим процесом розкладання системи державного управління і втратою інституційної спроможності політикуму зупинити очевидні деградаційні процеси. У тій же Венесуелі з’являються сотні нормативних актів абсурдного і хаотичного характеру, як вже наводився приклад із дводенним робочим тижнем або скасуванням вступних іспитів для студентів і т.д.
Зрозуміло, що при таких темпах проїдання ресурсів, розбалансування державних фінансів на тлі масштабних патерналістичних очікуваннях населення, крах задекларованої ще Уго Чавесом державної моделі побудови боліварського «соціалізму XXI століття» — питання вже короткострокової перспективи.
Прикладом майбутнього сценарію для Венесуели може бути ще одна латиноамериканська держава — Аргентина, історія якої свідчить, що запущений процес популізму в державі може мати наслідки на десятиріччя.
До Другої світової війни Аргентина входила до десяти найрозвинутіших держав світу. Все ті ж ідеї соціалізму, підхоплені багатьма лідерами Південної Америки на тлі перемоги антигітлерівській коаліції в Другій світовій війні, з одночасною націоналізацією іноземної промисловості, широкими профспілковими рухами, настільки сильно закріпилися в цій державі, особливо з приходом до влади Хуана Перона, що ні численні воєнні перевороти, ні ліберальні реформи, які активно підтримували США і МВФ і які закінчились дефолтом Аргентини і повним банкрутством держави 2001 року, вже не змогли зупинити цей процес. Структурно економіка Аргентини, як і у випадку з Венесуелою, скотилася до рівня сировинної — сьогодні в структурі експорту Аргентини 50% складає продукція сільськогосподарського виробництва. Сподіватися, що сформовані десятиліттями широкі соціально орієнтовані прошарки суспільства при існуючій системі загального виборчого права змінять ситуацію, і в суспільстві виникне запит на інші політичні еліти, виглядає майже марним.
Дещо по іншому сценарію розгортаються сьогодні події в Бразилії. Після широких ліберальних реформ 2000-х і активного притоку до країни іноземного капіталу спочатку президент Лула да Силва, а потім — і Ділма Руссефф розпочали впровадження широких програм підтримки бідних верств населення. Передусім це була програма «Ні — голоду», потім — «Сімейний гаманець», націлені на підтримку сімей, в яких дохід менше прожиткового мінімуму. Як наслідок, кожен четвертий громадянин Бразилії став реципієнтом такої допомоги. Результати не примусили себе чекати — економіка почала показувати серйозні ознаки спочатку стагнації і падіння, почався відтік іноземного капіталу, країною прокотилися корупційні скандали.
Потрібно віддати належне відповідальності місцевої політичної еліти, яка, враховуючи історичний досвід сусідніх держав і власний, зупинила процес скочування Бразилії в прірву масового популізму й усунула Ділму Руссефф від влади через ініціювання процедури імпічменту.
ЧОМУ БРАЗИЛІЯ ВДАЛАСЯ ДО ТАКОГО КРОКУ? ВІДПОВІДЬ ТЕЖ ОЧЕВИДНА
На відміну від Венесуели та Аргентини, в структурі бразильської економіки майже 70% ВНП забезпечують малі та середні підприємства, які у свою чергу формують потужний клас національної буржуазії з широким представництвом в нижній і верхній палатах парламенту Бразилії.
Україна іде нога в ногу з невеликим історичним відривом, десь 20 — 25 років, по аргентинській ліберальній моделі реформування економіки зразка початку 80-х, з одночасною масштабною соціальною підтримкою населення зразка сьогоднішньої Венесуели.
Із настанням мінімальної економічної стабілізації в Україні стартував процес політики загравання з «електоратом» через підвищення соціальних стандартів в Україні. Для більшості населення ще жива історична пам’ять моделі патерналістичного СРСР; цілі покоління виросли на революційних ідеях, а культура приватної ініціативи була відсутня майже століття, тому така політика відразу знайшла підтримку мільйонів наших громадян.
За схожим — як у Венесуелі та Аргентині — сценарієм політики запроваджували програми масової соціальної підтримки населення. Ресурсом для надання допомоги населенню були кошти від приватизації або міжнародна фінансова допомога в обмін на майбутні електоральні вподобання. Дуже швидко тема соціального популізму стала головним трендом більшості політичних партій і основою державної політики всіх швидкоплинних урядів. Наслідки такої політики — як і в наших латиноамериканських колег — масове збільшення соціально незахищеного населення, деградація державного апарату, вимивання активної частини населення з України, сировинна складова економіки.
На тлі війни з РФ і технічного дефолту найбільші верстви населення були втягнуті в цей процес в останній період. Сьогодні понад 50% державних витрат іде на соціальні потреби. Запровадження системи субсидій в державі дало можливість досягнути історичного максимуму цьому процесові, коли 65% домогосподарств отримують дотації на комунальні послуги! Саме в цьому показнику Україна майже зрівнялася з Венесуелою.
Тобто за рівнем залежності людини від держави Україна посідає щільне місце — поряд з Венесуелою, з усіма відповідними наслідками і перспективами, а найголовніше — настроями серед населення, світоглядними уподобаннями та рівнем підприємницької активності.
При цьому, враховуючи, що малий і середній бізнес майже не впливає на формування політичної культури в Україні, бо тільки 5% домогосподарств отримують доходи від підприємництва в Україні, говорити про хоча б намагання зупинити цей негативний процес наслідування латиноамериканських сценаріїв не має підстав. Очевидно, що, скоріше за все, сьогоднішні пікові показники — це вже межа нашої безвідповідальності й державної недалекоглядності. Зрозуміло, що масова приватизація вже в минулому, а кредитних ресурсів немає, тому подальше загравання з населенням шляхом збільшення «соціальних стандартів» здійснюватиметься виключно за рахунок інфляційних процесів, що ще більше давитиме на економіку і зменшуватиме додану вартість в її структурі. Тому досвід Венесуели, як жодний інший, для нас дуже повчальний. Поки що все можна змінити, головне — вчитися на очевидних помилках інших, й... нічого більше.
