Багато хто в Україні досі не може зрозуміти підстави та причини ухвалення несподіваної односторонньої резолюції польського Сейму, згідно з якою організовані УПА вбивства польського цивільного населення у 1943 — 1945 роках було названо «геноцидом». З другого боку, дивним є те, що на це рішення ніяк не відреагувала Верховна Рада України. Можливо, поки через те, що депутати розбіглися на відпочинок. Але це не знімає питання необхідності реакції з боку української влади на таку односторонню акцію польського парламенту. З таким питанням «День» звернувся до знавця українсько-польських відносин, українського історика, заступника директора з наукової роботи в Інституті українознавства ім. Крип’якевича НАН України Леоніда ЗАШКІЛЬНЯКА.
«ПОЛЬСЬКА ПОСТАНОВА Є ОДНОСТОРОННЬОЮ, НЕВИВАЖЕНОЮ ТА НЕОБ’ЄКТИВНОЮ»
— Наша відповідь на польську постанову повинна бути поміркованою та виваженою, без звинувачень і якихось неадекватних дій. По-перше, це має бути постанова Верховної Ради про те, що прийняті польським Сеймом документи є невиваженими і дають односторонню оцінку подій українсько-польських відносин у період Другої світової війни. І що це питання вимагає додаткового вивчення й двостороннього обговорення, оскільки багато моментів цих відносин ще не з’ясовано ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Ціла низка цифр і оцінок, які містяться в цих документах, мають непродуманий і односторонній характер.
По-друге, в цьому документі треба сказати про те, що українська сторона і український національний рух у цілому не ставив питання винищення польського населення на Волині та Галичині, а про його усунення чи витіснення у зв’язку з війною, яка розгорілась. Оцінка односторонньої антипольської акції є недостатньою, щоб зрозуміти весь контекст українсько-польських відносин під час Другої світової війни, тому що за таких обставин будь-який напад на кожне село — будь то українське чи польське — можна трактувати і як війну, і як геноцид, і як чистку. Тому що такі напади з польської сторони мали місце, починаючи з 1941 року. Можна сказати, що виривання однієї події з контексту подій не дає адекватного та об’єктивного уявлення про ці відносини.
Для прикладу можна сказати, що на 1943 рік польське підпілля створило майже 300 опорних пунктів підпільного руху тільки на Волині. Ці центри здійснювали напади на українські села, відбивали атаки українських повстанців.
Загалом ця польська постанова є односторонньою, невиваженою і необ’єктивною. Тому її треба не стільки засудити, як обговорити парламентаріями двох країн. Але перед цим потрібно провести серйозне обговорення істориками, фахівцями, які займаються цим питанням.
«ОЧЕВИДНО, ЩО ЙШЛА ВІЙНА ЗА ТЕРИТОРІЮ ПОВЕРНЕННЯ ДОВОЄННОГО СТАТУС-КВО НА ТАК ЗВАНИХ КРЕСАХ»
— А що ви скажете про заяви польських високопосадовців, зокрема президента Анджея Дуди, про необхідність обговорити правду про ці події, проти чого нібито виступала українська сторона?
— По-перше, ми весь час говоримо про правду й, зокрема, про те, що немає ще достатньо документів і матеріалів, які могли б говорити і про змістовний, і про кількісний бік конфлікту, який відбувся на Волині та на Галичині. І, по-друге, тут важливо звернути увагу на те, що польська сторона наголошує, що все це відбувалося нібито за ініціативою української сторони і в умовах нібито панування українських націоналістів на Волині та Галичині. Але це не відповідає дійсності. Причому навіть у тих матеріалах, які опубліковано на сьогоднішній день, очевидно, що йшла війна за територію повернення довоєнного статус-кво на так званих кресах. І це вони не хочуть ніяк визнавати. За таких умов український національний рух виявляється не суб’єктом міжнародних відносин, а об’єктом. І виходить, що це нібито повстанці, які повстали проти законного уряду. Інакше кажучи, вчинили бунт проти законного уряду. Насправді ж законного уряду не було, окупаційна влада, яка несла повну відповідальність за те, що відбувалося, фактично сприяла роздмухуванню цього конфлікту, а не його припиненню.
Тому в даному випадку і українська, і польська сторона виступали в рівноправних умовах, бо обидві вони були під гнітом окупантів. І це треба обов’язково враховувати. Але поляки вважають: якщо польський уряд існував в екзилі, то, значить, вони мали повне право проводити свою політику на окупованих теренах. Але це не відповідає міжнародним нормам.
Є чудова робота, на жаль, нині покійного польського історика Ришарда Тожецького, який дуже добре фактично й фотографічно обґрунтував і стверджує, що відповідальність за українсько-польський конфлікт на Волині та на Галичині несуть обидва націоналістичних керівництва, які діяли в той час на цих теренах.
«СУБ’ЄКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ І СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ — ЦЕ ЕЛЕМЕНТ УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНИ»
— Ви, мабуть, чули таку думку з боку польських політиків, зокрема депутата Сейму Дворчика, який, перебуваючи в Києві, заявив, що визнанням УПА українська влада виславляє фактично злочинців, причетних до Волинської різанини, в той час як у Польщі не роблять героями поляків, причетних до вбивств мирного українського населення. Що ви скажете про це?
— На мою думку, це односторонній погляд на те, що собою представляв український національний рух. Вони розглядали український національний рух як бунтарів, котрі не є суб’єктом міжнародного права. Тому вони й не хочуть цього визнавати. У нас свої герої, які заслуговують на це право, бо вели безкомпромісну боротьбу за незалежну самостійну державу УССД (Українську самостійну соборну державу). Тобто виривається контекст із загальної політики цього руху. Але це не так. Третій фронт проти поляків був вимушений, і для українського національного руху зовсім не потрібний.
— До речі, в коментарях до статті «УПА й геноцид: про що свідчить резолюція польського Сейму» українська публіцистка в Польщі Олена Бабакова зазначила, що Польща давно має чіткий розроблений наратив на тему Волинської трагедії — те, чого бракує Україні. За її словами, версія, яку пропонує Володимир В’ятрович, є слабкою під кутом зору і фактів, і методології. Якою має бути наша робота в історичному та політичному плані?
— Я читав Бабакову, але вона намагається вибрати нейтрально-об’єктивну позицію з погляду стороннього глядача, а не національних інтересів. Відтак ця позиція має цілу низку слабких сторін. Наприклад, якщо українці не були суб’єктами міжнародного права у війні з поляками, то це можна назвати бунтом і тероризмом. А цей визвольний рух потрібно розглядати в контексті українського національного визвольного руху і суб’єкта міжнародного права. А щодо Володимира В’ятровича, то мені здається, що він, навпаки, проводить зважену політику в цьому питанні. Можливо, є якісь недоліки, але немає ідеальних рішень, які могли б усіх задовольнити. Проте під кутом зору сучасної ситуації суб’єктивізація українського руху і сучасної Української держави — це елемент утвердження України у світі. Іншого не може бути. Або ми утверджуємо Україну, або ми від неї відмовляємось.
«ВОНИ ХОЧУТЬ НАС ЗРОБИТИ МЕНШЕВАРТІСНОЮ СТОРОНОЮ»
— Тим часом Тарас Стецьків на своїй сторінці у Facebook написав: «Держсекретар польського прем’єра Анна Марія Андерс заявила 2 серпня: «Відносини між Варшавою та Києвом не покращаться без визнання правди про Волинську різню». Як нам реагувати на таку позицію?
— Якої правди вони ще хочуть? Всю правду було сказано 2003 року в публікаціях українських та польських ЗМІ. Були жертви серед мирного населення, напади на польські села, у відповідь були напади на українські села. Були тисячі безневинних жертв. Що ще треба визнати?
І в цій війні мали місце жертви. Опубліковано багато матеріалів, коли навіть в УПА, зокрема Степаняк у проводі ОУН-б, засуджували крайні прояви радикалізму і жорстокості при нападах на польські села. Все це було, і ми сьогодні засуджуємо ті насильницькі засоби, які відбувалися. Але нагадаю вам, що Конвенція про геноцид від 9 грудня 1948 року трактує поняття геноциду дуже широко. Зокрема, згідно з другим пунктом цієї конвенції, ми маємо повне право звинуватити міжвоєнні польські уряди в геноциді українського народу. Це стосується обмеження прав національних меншин, які мали місце і, зокрема, стосувались відбирання дітей від сімей. Тоді ми маємо право пред’явити рахунок про геноцид польської міжвоєнної влади і польського підпілля в роки Другої світової війни. І ми також можемо сказати, що напади на Сагрин 10 березня 1944 року і на Павлокому 1 — 3 березня 1945 року Армії Крайової — то було не що інше, як геноцид українського народу.
Так, можна виставити полякам рахунок за геноцид. Але чи варто це робити, адже гасло: «Ми вибачаємо і просимо вибачення» — найкращий вихід у цій ситуації. Але я вважаю, що нам цього робити не треба. А натомість розтлумачити нашим польським колегам, які, може, піддаються певним маніпуляціям, про сенс цього конфлікту, який був з обох сторін і супроводжувався жертвами.
А вони хочуть нас зробити меншовартісною стороною. Буцімто поляки такі, що заслуговують на співчуття всього цивілізованого світу, а українці не заслуговують на таке співчуття. Бо вони бунтарі й такі-сякі...
— Чи не вважаєте ви симптоматичним те, що російська Дума збирається підтримати резолюцію польського Сейму?
— А пригадуєте, коли у нас було 150 депутатів, які ухвалили звернення з ініціативою до польського Сейму, щоб там назвали цей конфлікт геноцидом? Це взагалі не піддається поясненням, проти всіх цих підписантів потрібно порушити кримінальні справи. Бо це зрада національних інтересів, і це неприпустимо в нормальній державі.
«НАША БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНУ ДЕРЖАВУ ТАК САМО МАЛА ПРАВО НА ІСНУВАННЯ, ЯК БОРОТЬБА ПОЛЯКІВ ЗА ВІДБУДОВУ СВОЄЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»
— Може, ця правомірність мала б бути продемонстрованою нинішнім складом Верховної Ради, яка повинна ухвалити виважену резолюцію у відповідь на поспішне й необґрунтоване рішення польського Сейму. Але цього чомусь досі не зроблено...
— Це так. Взагалі, робота парламенту останнім часом викликає серйозні нарікання, якщо не сказати гостріше. Я пов’язую цю ескалацію з тією ситуацією, що зараз склалася в Україні. Йдеться про досить серйозне відродження великодержавницьких настроїв у польському суспільстві. Йому хочуть підсунути ідею про те, що за умов, коли Україна як «сезонна» держава, подібно до того як про Польщу говорили 1939 року Гітлер і Сталін, розвалиться, то вони зможуть повернути свої креси... Більше того, 2013 року в Інтернеті з’являлися мапи з червоними стрілками на Львів та Вільно. Тобто такі тенденції великодержавності підживлюються за умов сучасної ситуації війни. Можливо, якби не було всіх цих подій 2014 — 2015 років, то не було б і такої постанови.
А з огляду на те, що нинішня польська влада змінила закони про Конституційний суд і мас-медіа, які були розкритиковані ЄС, у Польщі відроджуються не дуже добрі ідеї, фактично йдеться про те, що поляки переоцінюють свої потенції у прагненні дипломатично розширити свої кордони. Інакше незрозуміло, навіщо, коли відходять у вічність останні учасники подій, яким уже понад 90 років, раптом треба порушувати це питання, особливо наголошуючи, що українці — бандити, які вчинили різню і таке інше... А хіба поляки не чинили так само?
Поляки здійснювали повстання в 1830, 1860, 1905 — 1906, 1918 роках, і для них повстанці — то є герої, а українцям у такому статусі вони чомусь відмовляють. Це стара тенденція зверхності у ставленні до українців. Ми маємо спокійно і впевнено говорити про те, що наша боротьба за незалежну державу так само мала право на існування, як боротьба поляків за відбудову своєї незалежності.
