Програма постачання озброєнь Україні, погоджена 40 державами Заходу під час зустрічі на американській авіабазі Рамштайн, вочевидь, викликала неабияку паніку у кремлівському бункері. Інакше не поясниш тих заяв, які зробив Володимир Путін, виступаючи на День російського парламентаризму перед Радою законодавців. В умовах сучасного російського тоталітаризму російський парламентаризм є чимось ефемерним, і настільки ж ефемерною є Рада законодавців. Але не ефемерні, хоча й не цілком зрозумілі, путінські слова: «Саме народ і лише народ Росії є джерелом влади в нашій країні.
Його представники – парламентські партії – за всієї конкуренції один з одним незмінно виступають з єдиних позицій, коли йдеться про базові національні інтереси, про вирішення питань оборони та безпеки нашої Батьківщини.
Такий патріотичний настрій зрозумілий, близький людям, завжди підтримується більшістю, переважною більшістю громадян. Це показують і вибори, і всі опитування громадської думки, і інакше в принципі не може бути, тому що любов до Батьківщини – одна з ключових основ російської державності та найважливіша цінність для нашого суспільства, яка незмінно проявляється у вирішальні для країни моменти.
Така згуртованість людей дорогого варта, гарантує, що Росія гідно відповість на найскладніші виклики та загрози, впевнено пройде через усі випробування. Так було завжди, так буде й зараз.
І у зв'язку з цим хочу знову наголосити: всі завдання спеціальної військової операції, розпочатої 24 лютого, будуть, безумовно, виконані, щоб на історичну перспективу гарантувати мир та безпеку мешканцям Донецької та Луганської народних республік, російського Криму та всієї нашої країни».
Ну, щодо того, що в Росії народ є джерелом влади, сьогодні можна сказати лише як глузування. Демократії в Росії до пуття ніколи не було, а наявні паростки її були Путіним та його командою успішно викорчовані. Сам Володимир Володимирович демократію і демократів глибоко зневажає, тож для нього його слова про народ як джерело влади в Росії містять явну іронію. Хоча пропаганда використовуватиме їх серйозно. Але слова про те, що цілі російської спецоперації в Україні полягають у гарантіях безпеки ДНР, ЛНР та Криму, могли б створити враження, що Путін відмовився від горезвісних «демілітаризації» та «денацифікації» України, і зараз російські цілі війни зводяться до окупації Донецької та Луганської областей у їхніх адміністративних межах та у створенні сухопутного коридору до Криму у вигляді не проголошеної ще маріонеткової Херсонської Народної Республіки. Проте слова про «історичну перспективу» та безпеку «всієї нашої країни» змушують припустити, що цілі спецоперації залишилися колишніми, просто називатися вони стали інакше, що не змінило їхньої суті. Для Путіна «безпека Росії в історичній перспективі» таки означає збереження повного політичного та військового контролю Москви над усією Україною. Тут нічого не змінилося, на жаль. Про те, що агресія: «Потрібно чітко усвідомлювати, що наші солдати та офіцери запобігли реальній небезпеці, яка вже нависла над нашою Батьківщиною. Своєю мужністю і рішучістю, героїзмом вони запобігли масштабному конфлікту, який розгорнувся б на нашій території, але вже за чужими сценаріями. Силам, які історично проводили і проводять курс на стримування Росії, - саме історично проводили і проводять, так було взагалі в давнину, ви це добре знаєте, чому вони це робили - така самостійна, величезна навіть за їхніми уявленнями країна не потрібна. Вони вважають, що вона є для них просто за фактом свого існування небезпекою. Хоча це далеко не так, вони самі становлять для всього світу небезпеку. Ми пам'ятаємо про варварські плани нацистів щодо радянського народу – загнати його. Пам'ятаєте, так? Хто здатен працювати – того змусити працювати, поневоливши рабською працею, рабським умовам, а хто не потрібен – за Урал, на Північ на вимирання. У документах вони це все прописали. Це — історичні документи. Ми пам'ятаємо це». Що ж, відомий російський письменник Марк Алданов свого часу іронізував: «Наступальних воєн немає у світі. Усі війни діляться на оборонні та превентивні». Тож Путін тут не оригінальний. А все те, що російська армія нині коїть в Україні, зокрема масові депортації українців до Росії, Путін постарався відсунути в таке віддалене минуле і співвіднести з нацистськими злочинами Другої світової війни.
Путін визнав, що з самого початку її існування не розглядав Україну як державу, яка може мати самостійну зовнішню політику: «…Коли Росія прихильно, я сказав би, по-дружньому, по-товариськи, по-братськи поставилася до створення незалежної української держави, звичайно, тоді виходили з того, що це буде саме дружня держава, що ми разом йтимемо далі, зміцнюючи, розвиваючи один одного, створюючи найбільш конкурентні умови для нашого розвитку – так, у нових історичних умовах. Але, звичайно, на створення на історичних російських територіях «анти-Росії» ніхто не розраховував, та й допустити ми цього не можемо. А потім, звичайно, довели до зіткнення, до прямого зіткнення, підштовхнули Україну до прямого зіткнення з Росією, з нашою країною. Нагадаю, такі плани, зокрема військова атака на Крим та Донбас, були прописані, на жаль, у доктринальних українських документах сьогодення, а українському народу уготовано долю «витратного матеріалу». Я думаю, що усвідомлення цього є у великої частини народу України».
Тут знову звична для Путіна брехня. Навіть за часів Єльцина до незалежної України російські офіційні структури ставилися більш ніж прохолодно, і навіть за тогочасної свободи слова на російських державних телеканалах практично не було жодних позитивних сюжетів про Україну. Що вже казати про Путіна, який із самого початку свого правління ставив за мету ліквідацію незалежної Української держави. Що ж до планів військової деокупації Криму та Донбасу, то вони у ЗСУ, безумовно, є, але ніхто до початку війни не збирався втілювати їх у життя в найближчому майбутньому, до виникнення відповідних політичних умов. А політичні умови могли бути лише одні – це розпад Росії та виникнення хаосу на окупованих територіях. У всіх інших випадках, що передбачають зміну політичного режиму в Росії, реалізація військових планів деокупації не знадобилася б, оскільки новий режим або сам відмовився б від окупованих територій, або був би змушений зробити це під тиском Заходу, від чиєї допомоги б неабияк залежав .
Але найударнішим моментом у промові Путіна стали такі слова: «Якщо хтось має намір втрутитися в події з боку і створювати для Росії неприйнятні для нас загрози стратегічного характеру, вони мають знати, що наші зустрічні удари будуть блискавичними, швидкими. У нас є для цього всі інструменти, якими не може зараз похвалитися ніхто. А ми не будемо хвалитися, ми будемо їх використовувати, якщо буде потрібно. І хочу, щоб усі про це знали, всі рішення у нас щодо цього прийнято». Зрозуміти цей пасаж дуже важко. Це, безсумнівно, погроза, але у чому її суть, збагнути складно. Якщо говорити про втручання західних держав у нинішню війну, то воно, безсумнівно, є з першого дня російського вторгнення і виявляється у постачанні Україні різних озброєнь і запровадження антиросійських економічних санкцій. При цьому Москва вже неодноразово вимагала від Заходу припинити постачання озброєнь Україні та розсилала відповідні ноти. А можливість введення військ в Україну або створення над нею безпольотної зони НАТО відкидало вже неодноразово. Якби Путін хотів відреагувати на «втручання», та ще «блискавично, він би давно вже це зробив. Натяк у промові Путіна на можливість застосування Росією ядерної зброї теж не новий. Такі натяки від початку війни він робив неодноразово. Що таке «відповідно-зустрічний удар», важко зрозуміти, але, вочевидь, нова істерика покликана запобігти або загальмувати постачання західних важких озброєнь. Але правильною реакцією має стати якраз розширення та прискорення подібних постачань. Вочевидь, російський наступ на Донбасі загруз в українській обороні і ніяк не може призвести до оперативного успіху. Ресурси російської живої сили можуть виснажитися до кінця травня, і тоді, якщо ЗСУ отримають досить важке озброєння, буде ідеальний момент для контрнаступу. Путін боїться такого розвитку подій, тому поспішає та нервує.
