Зрозуміло, що ця цифра набула особливої зловісності після виходу однойменної антиутопії Джорджа Оруелла. Певним чином передбачення британського письменника виявилося правильним — бо 1984-й став апогеєм так званого застою і водночас останнім спокійним роком для всієї комуністичної системи загалом, адже вже у наступному році Горбачов зробив перші кроки до її лібералізації. А ще 1984 рік — це час, в який розгортаються події нового фільму Олексія Балабанова «Вантаж 200».
Насправді, послання фільму глядачу стає зрозумілим з самого початку. В першій же сцені двоє героїв — військовий комісар Михайло (Юрій Степанов) та його ідеологічно загартований брат, викладач наукового комунізму Артем (Леонід Громов) за чаркою, на тлі церкви без хрестів, обговорюють обстановку в країні, і згадують про «вантаж 200» — так називали вбитих в Афганістані радянських військовослужбовців. Тут же по екрану розповзається криваво-червоний контур СРСР з написом «Вантаж 200». Надалі маємо розгорнутий візуальний коментар до щойно побаченого.
Багато хто пам’ятає той час як надзвичайно погідливий: всі події, всі катастрофи відбувалися де завгодно, тільки не у нас. Балабанов ще й переносить сюжет у провінцію, якесь індустріальне місто Ленінськ, і саме це дозволяє йому сконструювати достатньо лиху фабулу. Тобто, хоча події «Вантажу 200» розгортаються у глибокому 1984- му, схоже це на балабанівські 1990-ті, як у «Братові» та «Братові-2», а також «Піжмурках». А персонажі трапляються як у просякнутому садомазохізмом «Про потвор і людей». Іншими словами, вистачає і криміналу, і сексуальних збочень. Балабанов лякає глядача з усіх сил. Десь у другій половині картини жахи нагромаджуються без міри, але перебір просто не може бути переконливо моторошним. Тим паче що й робота із зовнішніми ефектами накульгує: мухи на трупі, наприклад, мають хоч якось ворушитися, а не сидіти на одному місці, мов родимки, та й самі трупи надто бутафорські. Жертва тортур і знущань Анжеліка (Агнія Кузнецова) — то лише перелякана дівчина, аж ніяк не замордована людина, — всі ті катування на ній просто не помітні, вона їх не відіграла, а це теж втрата в переконливості. А ось головний лиходій у стриманому виконанні Олексія Полуяна запам’ятовується.
Тож, вочевидь, Балабанов зняв тенденційний фільм, віддавши перевагу ідейному боку перед художнім. Саме ідея тут і є найбільш цікавою. Бо режисер, відомий своїми шовіністичними поглядами, зробив не кіно на славу «країни яку ми втратили», як можна було б очікувати, а дуже гіркий і жорстокий фільм-вирок цій країні. Майже всі поверхи радянського суспільства постають у «Вантажі 200» охопленими деградацією — від керівних комуністичних верств до «низів», що масово спиваються, а у фінальних кадрах у завтрашній день впевнено крокує нечистий на руку і зрадливий парубок у футболці з написом «СРСР», — вочевидь, майбутній господар життя, «новий росіянин». У цьому і є правда фільму.
Якщо не дивитися, звичайно, зашореним поглядом, то можна легко пригадати, що в тому «благословенному» пізньому застої саме так усе й було. І «вантажі 200», що їх кожного року тисячами розвозили по всьому Союзу. І повна байдужість до тих, хто повертався з Афганістану — живими чи в трунах. І алкоголізм як пандемія. І підпільні мільйонери, що тримали в руці і міліцію, і владу. І міліцейські дільниці, що перетворилися на катівні. І смертні вироки невинним людям... Балабанов зібрав усі ті жахи в одному фільмі, щоб у найдоступніший спосіб усім, хто побачить фільм, втовкмачити просту думку: розпад СРСР був найбільшим благом, а не катастрофою, як про це бідкається професійний кадебешник Путін. Вчасне кіно. Дуже вчасне.
