22 і 23 листопада в Національній опері України відбулися прем’єри одноактних балетів «Весна священна» І. Стравінського і «Картинки з виставки» М. Мусоргського (хореограф Раду Поклітару, диригент Володимир Кожухар).
Те, що в афіші столичної Опери з’явилися ці балети, багато в чому є заслугою Володимира Марковича Кожухаря. Розмови про «Весну священну» в театрі ходили давно. Нинішня постановка завершує балетний цикл Ігоря Стравінського. У репертуарі театру до трьох балетів композитора: «Жар-птиця» (хореограф Віктор Литвинов), «Поцілунок феї» (постановка Олексія Ратманського), «Петрушка» (балетмейстер Віктор Яременко) тепер ще додасться «Весна священна». А наш театр може похвалитися, що є єдиним колективом в СНД, який має в своєму активі всі балетні перлини великого російського класика. Для тих, хто цікавиться історією музики буде цікавим дізнатися, що «Жар-птицю», «Петрушку» і «Весну священну» Ігор Федорович майже повністю написав в Україні. У невеликому містечку Устилуг на Волині у композитора був маєток. Саме цей край надихав його на творчість.
Постановка «Весни священної» на сцені київської Опери здійснилася вперше. Володимир Кожухар брав найактивнішу участь у втіленні в життя попередніх балетів Стравінського в театрі. Володимир Маркович — гарний музикант, його тонке прочитання партитури — половина успіху. Але важливо, якою буде не тільки оркестровка твору, але і його режисерське і акторське втілення. Спочатку «Весну...» мав намір ставити нинішній художній керівник балетної трупи Віктор Яременко, а декорації створювати головний художник Нацопери Марія Левитська. Але після досить прохолодно прийнятої критиками їх версії «Петрушки», дирекція вирішила не йти уторованими стежками, а звернутися до «варягів». Треба зазначити, що саме Віктор Анатолійович запропонував Раду Поклітару попрацювати з київськими артистами. Вважаючи, що свіжий погляд цього талановитого і амбіційного хореографа на класику має дати цікавий результат. Раду, незважаючи на молодість, уже заявив про себе як цікавий хореограф-експериментатор. Він є лауреатом численних міжнародних конкурсів (в тому числі ім. Сержа Лифаря). У його творчому активі постановки балетів «Поцілунок феї» Стравінського в Національному театрі опери і балету Білорусі, «Quo vadis» Губайдуліної в Мінському хореографічному коледжі. Для Музичного театру (Мінськ) він поставив «Світ не закінчується біля порога дому» на музику Малера і Депре, а в Одеському оперному театрі йдуть його балети «Жінки в ре мінорі» на музику Першого концерту Баха і «Кармен- сюїта» Бізе — Щедріна. Раду Поклітару себе називає «вільним художником з молдавським прізвищем і білоруським паспортом». 1991 року закінчив Пермське хореографічне училище і за направленням приїхав працювати до Мінська як соліст балету Національного театру опери і балету. Коли Радянський Союз розвалився, він залишився жити в Білорусі. Паралельно з виступами намагався ставити танцювальні номери. Сьогодні свої перші хореографічні спроби Раду згадує з усмішкою. Бажання ставити балети повернуло його знову на студентську лаву. Він закінчив балетмейстерське відділення Білоруської академії музики. Працював головним хореографом Національного театру опери і балету Молдови. За його словами, йому подобається працювати з різними колективами. Після київської прем’єри береться за нову постановку в Мінську, а потім поїде до Москви. Нині він вчиться в аспірантурі Української академії танцю. Він багатий на ідеї і плани.
Для «Весни священної» Поклітару написав власне лібрето. Між іншим, воно не має нічого спільного з авторською версією Стравінського і Реріха, яка була канонічною багато десятиліть для багатьох балетмейстерів. Раду є прихильником західного стилю хореографії. Його можна назвати послідовником авангардиста Матц Ека, коли музика слугує тлом для втілення власних фантазій на сцені.
— «Весна священна» — балет відомий і досить «станцьований», — говорить Раду Поклітару. — Він має мільйон прочитань і трактувань. Як ставити цей балет сьогодні? Перший шлях — аутентики, використовуючи пластику язичників, яку взяв в основу «Весни...» геніальний Вацлав Ніжинський. Іншим шляхом пішов знаменитий Моріс Бежар — абсолютно умовне прочитання балету. Він не прив’язувався до жодної доби, історизму, позанаціональних рамок, є лише два начала — чоловік і жінка. Я вирішив не повторювати класиків, а знайти свій шлях створення вистави. Став слухати музику, і перед очима вималювалася деяка історія про протиставлення маленького, особистого щастя однієї пари і їх жорстокого оточення. Дія відбувається в деякому учбовому закладі. Цілком знеособлені ряди чи то старшокласників, чи то студентів. Все підпорядковане деякому розпорядку школи, який пригнічує людську особистість. У цій гнітючій атмосфері, немов весняна квітка, зароджується кохання героїв. Але заздрість, інтриги призводять до загибелі закоханих, що виступили проти рутинної системи «сірої маси».
Перебіг подій, придуманий Раду Поклітару, дійсно незвичайний. Дуже точно актори передають жорстокість підлітків, їх нетерпимість. Вона вирішена пластикою натовпу: це не танці, а пози, гримаси, вивороти тіла, що часом викликають огиду. Дуже яскраво грає ватажок школярів — Суперник (Максим Мотков). Під стать своїм підопічним Учитель (Володимир Чуприн), немов наглядач, що вимагає бездумного підкорення, вітає навушництво, щоб усi учні були підведені під один ранжир. Зовсім інші фарби для втілення образів Юнака (Артем Дацишин) і Дівчини (Тетяна Білецька) знаходять виконавці цих ролей. У їх любовному дуеті є флер еротики, але без святенництва. При всій уявній простоті танцю виконувати його акторам надзвичайно важко. На сцені вирують пристрасті, але чомусь, вони мало впливають на глядачів в емоційному плані. На жаль, велика музика (прекрасна робота симфонічного оркестру під керівництвом В. Кожухаря) не знайшла свого гідного сценічного втілення в хореографії Раду Поклітару. Є цікаві фрагменти, але немає цілісної картини.
ВІД КОППЕРФІЛЬДА ДО П’ЄРО
У афіші «Картинки з виставки» названо балетом-дефіле. Він поставлений на музику фортепіанного циклу Модеста Мусоргського. Твір, що по праву вважається одним iз кращих творів в жанрі світової інструментальної музики. За словами Р. Поклітару, небезпека полягала в тому, щоб не зробити просто хореографічні ілюстрації. Адже дивертисмент — це безсюжетність. Оригінальну сценографію і костюми створили Андрій Злобін і Ганна Іпатьєва, які цією роботою дебютували в столичній опері. У їхніх декораціях і костюмах є яскрава театральність, підкреслена умовність, на перший погляд вони здаються штучними, але грають на загальну ідею вистави.
— Я шукав нитку, на яку можна буде нанизати музичні фрагменти, сцени і зарисовки — веде далі балетмейстер. — Мені здалося, що цікавим ходом має стати показ високої моди. Кутюр’є — міфічна, напівфантастична фігура. Він щось середнє між таємничим фокусником Девідом Копперфільдом і сумним П’єро, в трактуванні великого шансоньє Олександра Вертинського: дивний, екзальтований, витончений персонаж і в той же час людина владна, підступна. Відбувається показ мод. Під час дефіле виникають різні сцени. Наприклад, з’являється Гном і його антипод — Красень. Кожна картинка розділена на дві частини: старовину й сучасність. Троль — страшний і жахливий, а поруч iз ним денді в білому смокінгу. У сцені «Старовинний замок» персонажі різних епох танцюють свій танець, а потім міняються парами. Глядачі є також учасниками дефіле. У фіналі Кутюр’є, за всіма правилами високої моди, з’являється на подіумі з останньою своє моделлю. Це наречена, але вона не в білосніжній сукні нареченої, а в чорній, як вдова. Кутюр’є, подібно казковому Щуролову, дістає флейту і веде за собою всіх учасників показу і публіку. Приводить до своєї майстерні, щоб перетворити їх на живих манекенів...
За словами артистів, зайнятих у виставах, перші репетиції проходили досить болісно. Адже треба було себе ламати в прямому і переносному значеннях. Ноги, руки, все єство чинило опір: хіба це танець, хіба це поза? Але поступово балетмейстеру і танцівникам вдалося порозумітися, і два місяці пролетіли, немов мить. Актори захопилися, їм стало цікаво спробувати себе в новій якості.
— Хочу подякувати, — сказав Поклітару, — Тетяні Білецькій, Ганні Дорош, Тетяні Боровик, Максимові Моткову, Євгену Кайгородову, Дмитру Клявіну, Максиму Чепіку, Наталці Лазебниковій, Вадиму Брутану, Ігорю Буличову, Сергію Сидорському та іншим артистам за те, що повірили в мене, пішли на ризик.
Проте в обох роботах не сталося головного — поєднання музичного матеріалу й режисерського задуму. А втім, виставу варто подивитися, щоб мати уявлення про сучасні тенденції в балеті, про моду в хореографії. Так сьогодні ставлять в Німеччині, Австрії. Тепер і ми маємо модні постановки. Театр зважився на експеримент. І це вже похвально, що колектив у пошуку нових форм.
