Безперечні економічні досягнення Польщі небезпідставно пов’язують з особистістю Лешека Бальцеровича. У послужному списку доктора Бальцеровича — почесне звання професора, посади прем’єр-міністра, віце-прем’єра і міністра фінансів польського уряду, радника урядів багатьох країн, у тім числі й українського (у 1993 р.). Він легендарний послідовник курсу рішучого і жорсткого реформування економіки, який, з подачі журналістів, став відомим як шокова терапія. Нині сам д-р Бальцерович не любить вислову «шокова терапія», оскільки термін, за його словами, «надто емоційний» і викликає реакцію відторгнення. Він вважає за доцільніше говорити про економічну політику, яка рішуче спрямована вперед.
Минулого четверга і п’ятниці Лешек Бальцерович був гостем українського уряду. Причому мета його візиту пов’язана з підписанням угоди про надання Україні технічної допомоги для здійснення комплексу реформ у традиційно найнепопулярнішій галузі — системі державного управління економікою.
Навряд чи буде перебільшенням сказати, що державну владу в Україні давно і міцно «приватизовано». Аналітики навіть винайшли новий економічний термін — «бюрократична рента», який передбачає, що «влада» у нашій країні — це те ж саме, що у нормальних країнах — капітал.
Наприкінці минулого року новий прем’єр пан Ющенко заявив про свою рішучість очистити владу від невластивих їй функцій, маючи на увазі активну (і незаконну) участь чиновників у бізнес-проектах, а також скорочення присутності держструктур в економіці загалом. Втім, здійснити задумане, виявилося, далеко не так просто. Екс-прем’єр Польщі пояснює це тим, що до економічних реформ неминуче долучається політика: «Перший рівень — це економічна політика. Тут дуже важливо, щоб була технічна компетенція, тобто знати, що треба зробити. Скажімо, скоротити безробіття, визначивши, які інструменти економічної політики ведуть до досягнення цієї мети, а які — ні. Другий рівень — це політика, політична воля. Компетентні люди не зможуть діяти, якщо немає політичного базису. Необхідно створити політичний базис для хорошої економічної політики». Інакше кажучи, сьогодні проблема полягає зовсім не у тому, які економічні реформи здійснити, а як їх здійснити, як обрати найменш болісні для населення шляхи реформ, як організувати мирну передачу влади від корумпованих чиновників до інститутів ринкового господарювання, як компенсувати втрати тим, у кого відбираються пільги…
Варто зазначити, що подібний досвід для України був би просто безцінним, оскільки країні не бракувало порад, що робити. І зовсім не було порад, як цього досягнути. Навіть більше, саме внаслідок відсутності механізму переходу до багатьох жаданих цілей країни, подібні до України, демонструють втому від реформ, не сприймають нововведень, втрачають здатність до прийняття раціональних рішень.
Простий приклад, який, до речі, стосується однієї з тем польсько-українських переговорів (про пом’якшення «антипільгових» заходів): протягом усіх дев’яти років реформ в Україні, які називали ринковими, просто-таки процвітає архаїчна система державного патерналізму. Однак Україна у своїх страхах сьогодні не така оригінальна, як раніше.
Досить довго в країнах, що стали на шлях трансформації, панували наївні уявлення, буцімто ринок принесе багатство і добробут і ще, звісна річ, справедливіший розподіл прибутків. Все ще триваючі політичні дебати і перебільшені успіхи розвинених промислових країн також живили ці нереалістичні очікування. Однак і реформатори, і громадяни не бажали зважати на історію країн, які досягли успіху. Замість цього уряди запевняли населення, що, як тільки всі відмовляться від старої розподільної системи, прибутки кожного неодмінно зростуть (ясна річ, пропорційно до уявлень про справедливі прибутки). Політичні лідери небезпідставно передбачали, що лібералізація цін і скорочення дефіциту сприятимуть рівномірнішому розподілу прибутку. А у деяких країнах, таких як Росія та Україна, покладали додаткові надії на приватизацію, як на регулювальник розподілу прибутків. Деякі особливо успішні країни ще передбачали також, що пенсійна реформа сприятиме подоланню нерівності. Однак все вийшло навпаки, і не реформи як такі стали головною перешкодою на шляху до процвітання.
Можливо, не всі у сучасній Україні усвідомлюють, що найсерйознішим викликом для політиків, котрі щиро прагнуть здійснити реформи, є зростаюча нерівність і дедалі більші масштаби бідності. Спад виробництва і всепроникна корупція, які тривають уже протягом довгого часу, лише ускладнюють поставлені перед країною проблеми бідності. Отже, зростаюча нерівність — питання не стільки політичне, здатне спровокувати напруження у суспільстві та соціальні конфлікти, а й серйозна економічна перешкода для тривалого зростання.
У перехідний період модель розподілу прибутків якісно змінилася. Важливі процеси відбулися внаслідок усунення ряду фундаментальних рис планової економіки і розширення простору економіки тіньової. З початку перетворень скасування субсидій бачилося різними міжнародними організаціями, особливо МВФ, як абсолютно необхідний захід. Фонд виявляв бажання підтримувати тільки таку структурну політику, яка вела до ліквідації субсидій. Такий зовнішній тиск йшов упереміш із внутрішньою боротьбою між політичними суперниками і виявився неефективним. Внаслідок цього в Україні повне скасування субсидій, які лишилися у спадок від соціалізму, ще попереду. Та, стаючи на цей непопулярний шлях, урядові ні в якому разі не треба забувати, що значна частка субсидій і дотацій надавалася державою деяким групам населення для підтримки рівня їх споживання, тобто замість заробітної плати. Тому, щоб не повторювати помилок найближчих сусідів, які поспішно розправилися з субсидіями і пільгами, нашим реформаторам варто попросити поради саме про способи і процедури «безпомилкового» позбавлення преференцій.
Як вважає польський економіст Гжегож Колодко, залежно від політичної і соціальної ситуації, а також від обраного способу лібералізації цін, усунення субсидій по-різному впливало на розподіл прибутку. Чим радикальніше було усунено субсидії, тим сильнішим виявлявся стрибок у розподілі прибутку. Тоді як дефіцит зник дійсно досить швидко, реальні прибутки і грошові заощадження домашніх господарств скорочувалися ще швидше. Важлива деталь: прозорість законів вільного ринку, ефективність ринкового ціноутворення та їхній вплив на розподіл ресурсів, так само як і ліквідація патологій розподілу, пов’язаних із синдромом пригніченої інфляції внаслідок дефіциту товарів, сприяли посиленню конкуренції. Не тепер, так в осяжному майбутньому, ці реформи принесуть плоди всім людям у перехідних економіках і зроблять ці країни конкурентоздатнішими на світовій арені.
Неминучий складник всіляких ринкових перетворень — лібералізація цін, разом зі скороченням субсидій, викликала нічим не компенсоване, стрімке зростання вартості життя. Насамперед, ціни зросли на товари першої необхідності — продовольство, житло, комунальні послуги та громадський транспорт. Потім внаслідок комерціалізації інших основних послуг подорожчала охорона здоров’я, освіта, і навіть старість. Інфляційний перерозподіл прибутку — через неоднакове зниження реальних прибутків у різних груп населення — значно посилив нерівність у прибутках різних груп населення, створивши досить значний клас бідних.
Помилково було б вважати, що бідність можна вилікувати великою кількістю грошей. Бідність у ринковій економіці лікується зовсім іншими засобами: більшою ефективністю, підвищенням конкурентоздатності, вищими темпами економічного розвитку та його стійкістю. Польща, на відміну від України, вже близько 10 років займається глибокими економічними, а в останні 2 роки — бюджетними реформами. Віце-прем’єр Бальцерович, будучи причетним як до перших, так і до других, певно, поділився своїм досвідом і дружньо пояснить своїм українським колегам, як виправдати очікування співгромадян на підвищення життєвого рівня всього населення, або, у крайньому разі, переважної більшості. Адже інакше реформи не мають сенсу.
