ВИГОДА МАЛЕНЬКИХ
Почати, певно, слід із найбідніших, тих, хто офіційно отримує найнижчі зарплати. Із ними кожен може зустрітися щодня в будь-якій державній установі. Всім своїм виглядом ці люди демонструють свою бідність, а звідси і не обов’язковість виконання ними своїх посадових обов’язків. Не кожен, звичайно, скаже тобі у вічі, що сам, мовляв, вчи свою дитину чи вколюй собі укол за такі гроші, проте саме такі слова проглядають за кожним рухом виховательок, медсестричок і оспіваних багатьма поколіннями сатириків сантехніків. Зупинятися на подробицях нецікаво, та й причини явища лежать на поверхні. Цікавіші наслідки: людям вигідно отримувати маленьку зарплату, аби мати моральне право або одержувати від тих, кого вони обслуговують, неофіційні винагороди та подарунки, або просто не працювати як належить, використовуючи робоче місце для занять особистими справами, або красти все, що не приварено намертво і не охороняється озброєними автоматниками цілодобово. Крадучи, беручи хабарі або просто не працюючи низькооплачувані працівники одночасно вважають себе найбільш ображеними і завжди у перших рядах тих, хто вимагає і протестує проти тих, хто може вкрасти більше. Здобуте у підсумку відчуття морального комфорту успішно компенсує цим людям знаходження на нижньому щабелі суспільства. Вони можуть навіть пишатися цим, вчили ж бо скільки років саме цьому. Намагання окремих підприємців боротися з цим явищем шляхом встановлення працівникам високих зарплат одночасно із суворою дисципліною майже всюди завершилося невдачею: наша людина в масі просто нездатна довго і сумлінно працювати за зарплату, якою вона не була б.
ЗРУЧНІСТЬ СЕРЕДНІХ
Люди середнього достатку, які або мають у підпорядкуванні колектив підприємства чи організації, або певні матеріальні ресурси у розпорядженні, зацікавлені заохочувати саме таку психологію своїх підлеглих. Їм практично не треба думати над тим, щоб підвищити зарплату чи зробити її виплату більш регулярною. Бо наскільки вони цю зарплату не збільшили б, вона все одно буде нижча за власну й не задовольнить потреби підлеглих. Підняття платні на десять-п’ятнадцять відсотків нічого, окрім роздратування, у трудівників нижчої ланки не викличе. Вони все одно будуть продовжувати так само красти, вимагати і «сачкувати». З огляду на це керівник може спокійно вирішувати свої питання, конвертуючи в готівку безготівкові кошти, продаючи «наліво» обладнання, укладаючи договори, що передбачають «відкат» і таке інше. Одне слово — компенсувати собі недостатній рівень власної зарплати.
Аби не дратувати більш серйозних людей, наведу для прикладу працівників культури, що регулярно скаржаться на погане фінансування чи повну його відсутність. Одночасно наші культпрацівники від районного рівня і вище майже цілий рік не вилазять із фестивалів, конкурсів та інших заходів, подорожуючи великими і малими світами. Звісно, що не на зарплату. А якщо справу свою знаєш і здатен підхалтурити музикою чи тамадою на весіллі чи ювілеї, то й поготів проблем нема. У вільний від цих занять час можна з’їздити до столиці, попікетувати парламент на предмет недофінансування галузі, заодно і з столицею краще познайомитись.
ПРОБЛЕМИ ВИЩИХ
Найменш комфортно стосовно власних зарплат почувають себе найвищі наші керівники. З одного боку, наявність необхідних атрибутів належності до вітчизняного бомонду необхідна кожному. Без дачі, хорошого авто, відповідного одягу і можливості поїхати чи піти куди треба, не рахуючись із витратами, цих людей вже уявити неможливо. В той же час вони просто змушені заявляти про сміхотворні, з огляду на спосіб життя, доходи. Хоча й ці гроші викликають «гнів» у народу. Почувши про депутатську зарплату у півтори тисячі гривень на місяць який небудь постовий міліціонер буде обурюватись, забуваючи про те, що з пійманого нетверезого водія менше ста «баксів» не візьме. Для особливо допитливих пояснять, що звані обіди, дачі, авто та закордонні вояжі верхнього ешелону керівників оплачуються не з їхніх зарплат, а з інших джерел. Тим більше що джерела ті, закладені у бюджет, не розшифровуються.
Окремі діячі спробували було оголосити себе офіційно багатими, що популяроності їх в народі не посприяло. В результаті частина із офіційних багатіїв поставила хрест на політичній кар’єрі, а частина вдає, що їх колись невірно зрозуміли, насправді вони бідні. Народ бо у нас гордий. Не любить він скоробогатьків, котрі прагнуть купити прихильність подачками. Скільки не дасть такий мільйонер, народу все одно буде мало, і мільйонера цього ніхто не полюбить. Інша річ, отримати те ж саме від бідного ніби начальника, який не дістав блага із власної кишені, а «вибив», «домігся», «поклопотався про виділення». Оце наш народ розуміє. Таких зверхників вважають своїми, прощають їм всі розкоші й все багатство, бо воно так само не їхнє, не ними зароблене, а «вибите» чи «виклопотане».
МОРАЛЬ ЗОВСІМ НЕ ПОДВІЙНА
Іноземці вже не дивуються широкому способу життя українців із зарплатою у триста доларів на місяць. Звикли як до природнього явища, якого не уникнути. Зрозуміли, що ми інші й ще довго будемо іншими. У нас ніхто ще навіть не починав поважати приватну власність. ЇЇ супротивники ще набирають половину голосів на виборах і перемагають в соцопитуваннях. Людину, яка не визнає за співвітчизником права на легальну приватну властість в розмірі сотень мільйонів, не можна звинувачувати у подвійній моралі. Мораль ця не подвійна, вона наша. З покоління в покоління ми вчилися приховувати від оточуючих і від держави свої справжні доходи. Нинішня війна податківців з народом це ще раз підтверджує. Важко сказати, що може в найближчому майбутньому змінити стан справ і змусити нас відкрито говорити про свої та чужі кошти. Ми всі ще відчуваємо небезпеку легальної власності, легальних доходів. Саме тому ще довго прогнози уряду щодо рівня доходів будуть різнитися із реальністю, якої, здається, не знає ніхто. Так сьогодні вигідно всім нам із нашими маленькими зарплатами.
КОМЕНТАР
Eлла ЛIБАНОВА, доктор економічних наук, завідуюча відділом досліджень людського розвитку Ради по вивченню продуктивних сил НАНУ: — Я не згодна з думкою автора. Підвищення зарплати нiяким чином не перешкодить нашим дeржслужбoвцям брaти хaбaрi. Навпаки, хабарі стануть ще бiльшi, тому що хабар дають відповідно зарплаті. Якщо чиновник одeржуватимe п’ять тисяч гривень, то сто гривень хабаря для нього будуть yже «не гроші». Якщо людинa мaє можливість заробити гроші, вoнa їх заробляє і буде заробляти, скільки б їй не платили. Лікар, який має хорошу кваліфікацію, давно пішов iз нашої убогої медицини, працює в приватній фірмі і отримує нормальні гроші. Те ж саме й yчитель. Тобто всі, хто має високу кваліфікацію і бажання працювати, вже пішли в приватний бізнес. Підвищення зарплати, на мою думку, вигідне всім, бо не треба шукати додаткову роботу, якось крутитися. Інша справа — якщо доведеться показувати якість роботи, це може стати неприємним чинником приємної події.
Наталя ТРОФIМОВА, «День»
