Життя Василя Симоненка, одного з найбільших українських поетів-шістдесятників (як, зрештою, і багатьох свідомих і совісних людей тієї генерації), завершилося дочасно й трагічно. Виявивши 1962 року разом із А.Горською та Л.Танюком на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківнянському лісі місця поховання розстріляних НКВС та надіславши до Київської міськради меморандум з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх на меморіали пам’яті, він фактично підписав собі смертний вирок. Невдовзі, все того ж року, поета з цілком надуманого приводу було затримано міліцією на вокзалі в Черкасах і «професійно оброблено» у відділку в Смілі — завдані тоді травми попереку стали фатальними... Подібна участь чатувала й на Аллу Горську. Ставши на захист покривдженої тоталітарним суспільством людини, вони були приречені розділити її участь. Несамохіть пригадуються проникливі слова поета: «Ти знаєш, що ти —людина? Ти знаєш про це чи ні?». Людина...
Цілком у згоді з філософією екзистенціалізму, що справила потужний вплив на післявоєнне західноєвропейське покоління і знайшла неабиякий відгук в СРСР, у центрі чи не кожної поезії Симоненка явно чи імпліцитно перебуває людина. Людина, певна річ, не абстрактна (екземпляр роду, гвинтик у механізмі), а — гранично індивідуальна й неповторна, жива й бентежна, перейнята повсякчасними клопотами та пройнята почуттями й болями. Власне, підстави цієї неповторності кожної особистості (кажучи за О.Лосєвим, «саме само» людини, її справжнє і непідробне «я») й займають, свідомо чи ні, поета чи не найбільше.
Кожна людина (як, зрештою, й інші істоти та речі) являє себе оточенню через безліч вагомих і менш вагомих ознак, рис, учинків («усмішка твоя — єдина, мука твоя — єдина, очі твої — одні...»), а проте її внутрішня сутність завжди залишається загадковою й таємничою, збагненною тільки інтуїтивно: «Хіба моя врода — це я?» — запитує героїня Симоненкової новели «Вино з троянд», відчуваючи, ба — навіть знаючи, що її врода — то саме вона, але вона — то далеко не сама лишень (тимчасова й минуща) врода. Запитує — і сама ж дає відповідь, навдивовижу проникливо й точно називаючи те почуття, яке тільки й спроможне «побачити» (вірніше, наскрізь відчути) в іншій людині її неосяжну сутність: «Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки... Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум’янець... де та й врода дінеться...».
Проблема часу (а отже, й наскрізних, одвічних цінностей), заторкнута в цьому фрагменті, — іще один вузловий момент у творчості В. Симоненка. Якщо кохання постає в нього тим почуттям, яке дозволяє узріти істинну сутність і цінність іншого, то саме перед лицем невблаганного часу (а в ѓрунті речі — супроти лику неминучої смерті) людина усвідомлює потребу пошуку себе справжньої, своєї внутрішньої суті, непідвладної часу. Із точки зору поета, не смерть обертає життя на абсурд. Навпаки, саме усвідомлення її неуникненності й примушує людину пробудитися із направду облудного й марного життя-напівсну, у який вона неминуче впадає, щойно забуває про свою тимчасовість. «Більше тебе не буде... І жити спішити треба, кохати спішити треба, гляди ж, не проспи!», — нагадує (чи пак, застерігає) поет, але заледве тут йдеться про бездумне й легкомисне, подібне на тваринне, існування.
Закликаючи зануритись у шал життя, аби воно не промайнуло повз, Симоненко має на увазі якраз свідоме (а не хвилинне, ситуативне) ставлення до життя. Нагадуючи про скінченність останнього, він спонукає поглянути на нестримний життєвий гін мовби ззовні, спробувати зрозуміти, куди й навіщо він безугавно жене, — зрештою, лишень бачачи на обрії ясні цілі, й можна кудись поспішати! А проте ключовим моментом у ставленні до життя знову ж таки виявляється кохання («кохати спішити треба!») — єдине почуття, спроможне направду подолати егоїзм і надихнути людину не тільки брати, але й віддавати. Звертаючись до світу, поет прохає: «Не шкодуй добра мені, людині, щастя не жалій моїм літам — все одно ті скарби по краплині я тобі закохано (!!!) віддам». І як тут не пригадати В.Соловйова із його «Смислом любові»? «Егоїзм як реальне засадниче начало індивідуального життя, — писав російський мислитель, — все його проникає й спрямовує, все в ньому конкретно визначає, а тому його ніяк не може переважити та скасувати саме лиш теоретичне усвідомлення істини. Допоки жива сила егоїзму не зустрінеться в людині з іншою живою силою, їй протилежною, усвідомлення істини є лишень зовнішнє освітлення, відблиск чужого світла... Істина, як жива сила, що опановує внутрішньою істотою людини й дійсно виводить її з хибного самоствердження, називається любов’ю».
Цілком очевидно, що за такого підходу до життя унеможливлюється не тільки егоїзм, але й етичний — чи будь-який іще — релятивізм (мовляв, «Після нас хоч потоп!»), апологію якого за бажання можна було б «знайти» в словах «Більше тебе не буде... І жити спішити треба». Річ у тім, що етичний релятивізм, так чи інакше, завжди є наслідком релятивізму онтологічного, а відтак, переведений у соціальну площину, з великою вірогідністю обертається на різного кшталту макіавеллізм, одна із відмін якого так добре відома за радянською дійсністю: «До щастя дорога веде через річку — та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся. Не втопишся. Лізь...» («Казка про Дурила»). Певна річ, що Симоненкові інтенції не просто геть протилежні, а саме спеціально спрямовані проти тоталітарної ідеології та практики, одним із проявів якої було знищення національних відмінностей.
Поезії В.Симоненка, присвячені Україні та українському народові, мові, історії, виявляють цілковиту ментальну, ба навіть архетипну «українськість» поета. Почуваючи Україну душею, власним жилами відчуваючи, як невгаваюче «пульсує і гуде» козацька кров, він спромігся неперевершено передати цей екстатичний гін волі, розвій і розріст повносилого народу, який, попри марні старання зайд і заброд, упевнено «росте, множиться і діє» під сонцем вічності («Де зараз ви, кати мого народу?»). Утім, поет не обмежується самою волею та почуваннями, сягаючи й стадії самопізнання, самосвідомості народного духу. В поезії «Україні» він майже молитовно оспівує її ім’я, міфологічно надаючи йому значення Абсолюту, що обіймає і просякає собою все життя: «Я тоді з твоїм ім’ям вмираю і в твоєму імені живу!».
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Василь Симоненко
КОМЕНТАР
Поезія Василя Симоненка віднедавна стала частиною не лише шкільних, а й політичних програм. Ті, хто знайомий із вітчизняним політичним інтернет-простором, міг помітити, що найзнаковіший вірш поета «Ти знаєш, що ти — людина?», процитований вище, вінчає блог доволі ексцентричного українського політика Михайла Бродського. «День» запитав Михайла Юрійовича, чим викликана увага саме до цієї поезії, що він як політик вкладає в її зміст і як хотів би аби її зміст розуміли українці.
— Ви просто не пам’ятаєте, що партія «Яблуко» (яка сьогодні є «Партією вільних демократів») в 2002 році йшла на вибори з програмою тільки з одного цього вірша, — нагадав нам Михайло БРОДСЬКИЙ. — Ця програма так і висіла на всіх стінах, на всіх дільницях. Один тільки вірш «Ти знаєш, що ти — людина?». Я вкладаю в зміст цієї поезії те, що я написав на своїх бордах. «Врятуй одне життя — і ти врятуєш світ». Моя програма носить більше соціальний, аніж політичний характер. Люди повинні пам’ятати, що головне — це життя кожної людини. І коли люди в Україні вмирають — 500 тисяч щороку — це не 500 тисяч, це один плюс один, один плюс один і так далі. І головне завдання, що стоїть перед владою, яке б поставив їй я як громадянин — це збереження кожного життя. Працювати влада повинна на це. На те, щоб у середньому чоловіки помирали не в 58 років. Треба вийти на нормальний європейський рівень. Ми кажемо, що хочемо в Європу... А я кажу: я хочу жити стільки, скільки в середньому живуть у Європі. І щоб мої діти так жили. Я хочу, щоб українці нарешті звернули увагу на те, що кожне життя — унікальне, що влада — від людей, що вона повинна працювати на людей, що найперше — це не держава, а людина. Тобто я ліберал. І те, що написав Симоненко — дуже мені до серця. На жаль, сьогодні українців усе це не турбує. Тут я скажу іншими словами, теж із нашої програми. Ти не зобов’язаний змінити світ, але ти не маєш права нічого не робити.