У світі — чергова імміграційна хвиля, й Україна опинилася якщо не в самому її епіцентрі, то не далеко біля нього. Хоча б тому, що, за даними соціологічної фірми «Resech and Brandinr», наша сусідка Росія — друга у світі країна після США за кількістю іммігрантів. Про значне зростання в Україні кількості заробітчан з Африки та Азії та тих, хто тут перебуває тимчасово, говорить й офіційна статистика: в порівнянні з 2001 роком, коли у нас постійно проживало 168 тисяч іноземців, 83 тисячі осіб без будь-якого громадянства й ще 40 тисяч, які не відносили себе ні до якої країни, — вже в 2007 році, було зареєстровано лише 2 275 біженців (ще стільки ж хотіли отримати в Україні такий статус). Оскільки подібне «переселення народів» нині відбувається у всьому світі, а кордони не закриєш, то не звертати увагу на проблеми — не вихід. Потрібно їх вирішувати, як кажуть, на місці.
Одна з них — це прояви расизму та ксенофобії в Україні. Громадські організації, зокрема, «Міжнародна Амністія», вимагають від української влади, зокрема, Міністерства внутрішніх справ, назвати речі своїми іменами — визнати, що в Україні існують расизм та ксенофобія. Фахівці наводять багато прикладів, коли на іноземців (як правило, темношкірих) нападали, залякували та вбивали (в Києві з початку року трапилося 30 нападів на іноземців, є чотири жертви).
— Ми спільно з Міжнародною організацією з міграції та за підтримки Управління верховного комісара ООН з питань біженців створили для вирішення цієї проблеми групу «Ініціатива за різноманітність», яка запропонувала українському уряду рекомендації, як удосконалити українське законодавство, аби воно краще захищало іноземних громадян, — розповіла директор програми «Міжнародна амністія» в Європі та Центральній Азії Нікола Дакворз. — Також ми запропонували уряду інформацію про існуючий стан у формі величезного звіту «Україна: влада повинна зробити заходи для припинення расової дискримінації». Нещодавно в рамках кількох міністерств було створено підрозділи по боротьбі з расизмом та ксенофобією, але, на жаль, не дивлячись навіть на це, чиновники й далі заперечують існування проблеми, говорячи про «побутовий расизм» та «окремі випадки».
Власне, це — основна причина занепокоєності «Міжнародної амністії». Її фахівці наголошують, що статті Кримінального кодексу України, в яких йдеться про расистські злочини, зокрема, ст. 161 та ст. 67, в Україні використовуються дуже рідко (як правило, злочин кваліфікується як хуліганство). Ще одна проблема, яку називають експерти — нечіткість формулювання в українському законодавстві того, які ж дії можна називати расизмом.
Очевидно, що невдовзі на громадські організації, Міністерство внутрішніх справ та прокуратуру разом чекає велика робота, аби якось узгодити свою, поки що розрізнену, діяльність. А іноземцям, зокрема, тим, які живуть в Києві, фахівці радять самоорганізовуватися. Наприклад, Діна Гуд, яка вже 10 років працює у Києві з біженцями, дає пораду іноземцям утворювати в Києві свої земляцтва.
— У столиці проживають багато іноземних громадян уже подовгу, — каже пані Діна. — Вони мають тут сім’ї, вивчили українську або російську мови, працюють, сплачують місту податки й вписуються в Київ. Їм, і тим, хто тільки потрапив до нас, я кажу: об’єднуйтеся, підтримуйте один одного, нехай вам буде відомо, що робиться і чим живуть ваші земляки в Києві. Тоді й вам буде не самотньо.
