Автомобіль «Мерседес S-500», придбаний нещодавно Національною акціонерною компанією (НАК) «Нафтогаз України», переданий в автомобільний салон для продажу. Про це повідомили в Управлінні зі зв’язків із громадськістю НАКу, передає Iнтерфакс-Україна. Раніше Президент України Віктор Ющенко наказав голові НАК «Нафтогаз» Олексію Iвченку продати машину, що її недавно придбали для його автопарку. Крім того, Віктор Ющенко повідомив, що наполягатиме на мораторії на такі операції, як закупівля держслужбовцями таких машин, квартир тощо. Раніше в ЗМI була інформація про заяву голови «Нафтогазу України» Олексія Iвченка, що це держкомпанія купила йому новий автомобіль «Мерседес», оскільки він звик їздити лише на останніх моделях. Якими повинні бути рамки престижу в представників влади? Про це — в коментарях.
Євген ГОЛОВАХА , доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— У цивілізованих країнах про свій престиж дбають іншими засобами. Існує категорія «соціального престижу» і авторитету в суспільстві, але він здобувається не так, як у нас. У цивілізованих країнах надмірна споживацька ініціатива розглядається як ознака не досить гідного державного службовця. Сподівався, що за 15 років чиновники нарешті «наїдяться». Нинішні факти свідчать про те, що у нас не належне уявлення про повагу до людини в суспільстві. На жаль, доки такі тенденції зберігатимуться, доти матимемо і відповідну ефективність влади. У світовій соціології існує теорія постматеріальних цінностей, згідно з якою є два рівня цінностей. Перший — матеріальний, коли людина орієнтується перш за все на матеріальні предмети споживання. Це властиво для недостатньо розвинутих демократично країн. У країнах розвинутої демократії переважають постматеріалісти, які головними вважають цінності духовного плану, матеріальні цінності стають для них другорядними. Можливо, вони вже «наїлися» і для них стали більш цікавими цінності духовні. Серед українців, на жаль, більше матеріалістів, а серед чиновників — їх переважна більшість. Вони вважають, що чим більше матеріальних цінностей накопичать, тим вищим буде їхній престиж. Коли наші чиновники зрозуміють, що приєднання до Європи означає приєднання до системи цінностей, а не до певної території, то справи зміняться. Тоді буде більше постматеріалістів. До речі, на Заході чиновники не мають службових машин. Вони купують їх за власні кошти і самі ними керують. Звичайно, якщо людина забезпечена, вона може дозволити собі купити дорогу машин, але серед тамтешніх чиновників не так уже й багато забезпечених людей, утім вони не хочуть купувати за державний кошт.
Андрій КУРКОВ , письменник:
— Престиж обмежується державними коштами. Адже чиновник купує речі за державні гроші, а не за власні. Для порівняння, поїдьте в Лондон і подивіться, на чому там їздять члени уряду. Наші чиновники середньої ланки їздять на дорожчих машинах, аніж прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер. Він їздить на «Ягуарі», який у середньому коштує приблизно 50 тисяч доларів. Прагнення українських чиновників до престижу можна пояснити «африканським синдромом», або синдромом багатого уряду в бідній країні, коли не існує жодної концепції розвитку країни, а влада сприймається як робоче місце, що надає можливість добре підзаробити та красиво пожити. Цей синдром насамперед виникає через відсутність культури. Є люди, які люблять те, що блищить, а є ті, які не люблять блискучого. Ті, хто розуміє, що неблискуче може бути дорожчим за блискуче, не схильні до цього синдрому. Ті, для кого зовнішній престиж є визначальним, це люди без культурного базису. Мені здається, подолати цю «хворобу» практично неможливо. Якщо вона зародилася в людині, то відмовитися від подібних схильностей вона може лише вимушено. Хто може взяти на себе цю роль? Із таким законодавчим органом як наша Верховна Рада, що приймає закон про довічне утримання народних депутатів, жодних змін не буде. Ці люди йдуть туди, щоб усе життя купатися в безплатному маслі. Ініціювати введення обмежень на чиновницькі апетити могло б суспільство, що перетворюється на громадянське, мас-медіа, просто люди, які не хворіють на цей вірус і до думки яких прислухаються.
