«У нас є цікаві напрацювання щодо створення спільного навчального посібника для вчителів історії і суспільствознавства. У нас досить різні програми і я розумію, що це вельми маніловська ідея створити спільний підручник, тому ми розпочнемо з навчального посібника для вчителів. ...Я думаю, що навчальний посібник для вчителів України і Росії можна буде зробити до кінця календарного року. Видамо його ми досить швидко. А охоплювати він має період від стародавньої історії і до XXI століття», — це слова міністра освіти і науки Дмитра Табачника сказав в травні цього року. Про наміри створити спільний посібник або підручник говориться вже не один рік. І комісії начебто засідають, а результату все немає. З цього приводу часто від українських істориків можна почути, що головною причиною є бажання російської сторони нав’язати свою концепцію історії. Зрештою, нещодавно про те, що немає результатів, тобто методологічного посібника, не говорячи вже про спільний підручник, сказав директор російського Інституту загальної історії Олександр Чубар’ян.
Про можливість створення такого посібника чи підручника говоримо з кандидатом історичних наук Владиславом Гриневичем, який брав участь у нещодавній зустрічі українських та російських істориків:
— Спільна комісія істориків на базі Інституту історії України НАН України та Інституту загальної історії РАН працює вже не один рік. З українського боку її очолює Валерій Смолій, з російського — Олександр Чубар’ян. Більш-менш активно ця комісія почала працювати рік тому, коли було вирішено створити спільний проект до річниці початку війни Радянського Союзу з Німеччиною 1941 року — початку війни. Крім того, до цього проекту також долучилася і білоруська сторона. На сьогодні вже написано певні тексти, зроблена підборка документів, які стосуються тих подій. Це буде три окремі частини однієї книжки: російська, українська і білоруська. Проект ставить перед собою амбіційне завдання — дати відповідь щодо причин та наслідків того протистояння.
Десь два тижні тому я вперше брав учать у роботі цій комісії, засідання якої відбулося в Москві. Обговорювалося три питання. Перше стосувалося спільної збірки, про яку я вже говорив. Домовилися про те, що ніхто не втручатиметься в концепцію роботи трьох інститутів. Українська сторона збирається удосконалити, зробити свою концепцію більш виваженою. Звичайно, важко скласти спільну модель 1941 року, тому що в Україні вона має свою специфіку, яка відрізняється від російської, як у цілому і концепція Другої світової.
Друге питання стосувалося пропозиції української сторони, яка запропонувала написати спільний історіографічний довідник про спірні питання нашого минулого. У відповідь російська сторона виступила з пропозицією написати загальний довідник української й російської історії. Але все це є в окремих українських та російських енциклопедіях. Тому виникає запитання — навіщо повторювати? На нашу думку, треба виділити проблемні питання. Це має бути два погляди (поряд) на одне спірне питання.
Третє питання стосувалося електронних видань, порталів, сайтів, які ми вже маємо. Власне, йшлося про те, щоб обмінюватися досвідом, як історичні портали сприяють історичній науці.
Питання спільних підручників не обговорювалося. Але у складі нашої групи був Олександр Удод, який представляв Міністерство освіти і науки України. Він мав залишитися ще на один день і вести переговори з Чубар’яном щодо того, як писати цей спільний посібник для вчителів. Ми ж це питання не розглядали і не прагнули розглядати.
— Хіба написанням спільного посібника з історії не займається окрема комісія?
— Так, ця комісія існує, але вона не працює в рамках Інституту історії України. Тому жодної інформації про те, як працює ця комісія, хто входить до її складу, немає. В кулуарах у Москві ми про це не говорили.
— Дмитро Табачник ще в травні заявляв про її створення...
— Я думаю, що якісь люди вже працюють. Адже ми мали змогу неодноразово переконатися в тому, що нинішня влада працює кулуарно, коли про важливі для суспільства питання ми дізнаємося за день чи два до їхнього оголошення. Тому не виключено, що, наприклад, завтра ми дізнаємося, що такий посібник вже створено, хоча його ніхто і не обговорював.
— У той же час, в інтерв’ю журналу «Огонек» Олександр Чубар’ян заявив, що усі спроби двох країн зі створення підручника, де б викладалася якась усереднена компромісна історія, «з тріском провалилися».
— На нашій нараді він такого не говорив. Більше того, як я вже казав, Олександр Удод залишився в Москві для переговорів. Чубар’ян декілька разів говорив, що в таких спільних посібниках немає нічого особливого. Навіть наводив приклади — спільний французсько-німецький підручник. Взагалі, якщо б не було такого бажання — нав’язати нам свою модель, можливо, було б усе добре. Якби такий підручник писався за часів Ющенка, це сприймалося б по іншому. Але коли це робиться сьогодні в умовах фактично проголошеного курсу на Росію?.. Як то кажуть, нічого особистого, тобто нічого українського.
— Але такі спільні комісії істориків були і за часів Кучми, і за часів Ющенка, є вони і зараз — за Януковича. Чи не є подібні комісії інструментом у руках політиків, який використовується для політичних ігор?
— Я думаю, що зараз з обох боків є політична воля. Зазвичай такі комісії довго засідали, тому що не було волі. До того ж, сьогодні є люди, які готові виконувати цю політичну волю. Тому проект буде виконано.
— Яким, на вашу думку, буде цей посібник?
— Безумовно, в такому посібнику буде представлена одна ідентичність. І вона буде неукраїнською. Її можна буде називати по-різному: україно-російська, україно-радянська. В цьому посібнику Голодомор буде називатися «спільним горем», а не геноцидом, ОУН-УПА — німецькими колаборантами. До Мазепи, Петлюри, гетьмана Скоропадського теж буде ставлення десь між сучасними російськими і радянськими поглядами. Нинішня влада, на жаль, не хоче формувати українську ідентичність.
— Чому, адже, таким чином не побудувати сильної країни?
— Щоб зрозуміти це, треба залізти в мозок влади. Причин дуже багато. Самі люди, які сьогодні при владі, не мають української ідентичності. Для них це порожній звук, це нецікаво. Більше того, деякі представники влади взагалі мають технократичне радянське мислення, тому для них гуманітарні питання на останньому місці. Ті ж люди, які безпосередньо займаються українською гуманітарною політикою, мають вузькопартійні інтереси. Вони обстоюють інтереси меншості в Україні, яка зорієнтована на Росію, на її цінності, спільні інтеграційні проекти.
Це хибна політика нинішньої влади. Все ж таки в сучасних умовах інформативного суспільства, в умовах, коли в Україні вже виховані два покоління української молоді, яка має своє уявлення про ідентичність, коли українська інтелігенція в більшості своїй перебуває в опозиції до влади, це програшний варіант.
