17 липня Союз Православних братств Української православної церкви (Московський Патріархат) зорганізував Хресний хід, присвячений «Святым Царственным мученикам» — пам’яті останнього царя Російської імперії Миколи II, а також імператриці Олександри та їхніх дітей: наступника престолу Олексія і дочок Марії, Ольги, Тетяни, Анастасії. Як відомо, всі вони були страчені «робочо-селянською» владою (1918) без належного суду та слідства — ураган революції не щадив нікого.
Про останнього Романова написано сотні (а може й тисячі) досліджень, монографій, апологій і звинувачень. Об’єктивні дані і події його царювання беззаперечно свідчать, що з професійної точки зору Микола II Олександрович був, м’яко кажучи, не найкращим російським царем. Його царювання розпочалося — через погану організацію — численними людськими жертвами на Ходинці (1896) під час гуляння на честь коронації, (тоді загинуло понад 2 тисячі людей, десятки тисяч отримали важкі ушкодження) а продовжилося програною Японською війною і програною Першою світовою війною (Микола був головнокомандуючим). Закінчилося це царювання безпорадним відреченням царя від престолу, яке вельми посприяло революції, розгулу анархії, кровопролиттю, що призвело до падіння Російської імперії і встановлення — на довгі десятиліття — «пролетарської диктатури».
У наш час — за якимись незбагненними, непідвладними логіці законами — саме царя Миколу II російський народ православний обрав для прославлення і канонізації. (Той факт, що він — «невинно убієнний», не може бути достатньою підставою хоча б тому, що Микола II був не єдиним російським «помазаником Божим», який помер насильницькою смертю. Згадаємо хоча б Романових: Петра III — онука Петра I; Павла Петровича — сина Катерини II, а також Олександра II Визволителя, який скасував кріпосне право. Однак, сьогодні кожна церква Московського патріархату має ікону Миколи II, багато з них — «мироточиві». Таких ікон вже мабуть більше, ніж чудотворних ікон св. Миколи Мирликійського, якого християни почитають протягом майже півтори тисячі років.
Монархічний культ царя- мученика Миколи сьогодні досить поширений також в Україні — у храмах УПЦ МП співаються особливі молитви «св. Мученику царю Миколі», мільйонами тиражуються сусальні зображення царя та його родини, розповсюджуються зворушливі — дуже далекі від історичної правди — відео-фільми та буклети. А також влаштовуються Хресні ходи — від Києво-Печерської лаври і далі «по царским местам Киева», як це відбулося 17 липня.
Цього разу, як і завжди, головним «контингентом» заходу були жінки середнього й похилого віку і, судячи з одягу, не дуже заможні. Їх було, як сказав присутній там для порядку міліціонер, 300-400 осіб (у друкованих звітах хресні, як і політичні, ходи мають тенденцію перетворюватися на значно більш чисельні). Всі з портретами Миколи II в руках, з текстами відповідних молитов. На площі перед Успенським собором Києво-Печерської лаври майже весь час лунали молитви до св. царя Миколи та «Боже Царя храни» («Боже Царя Храни! Сильный, державный, Царствуй во славу нам! Царствуй на страх врагам, Царь Православный! Боже Царя храни!»).
Навколо духовних та світських імпровізованих проповідників вирували невеликі групи жіночок. У бесідах не обійшлося без антисемітизму та антикатолицизму, а також без політики. Над головами присутніх красувалося гасло: «Россия, Белоруссия, Украина — племен славянских три богатыря!»; розповсюджувалася газета «Русская правда». Там йшлося, між іншим, про те, що майбутній президент повинен «сделать возможным обретение русским языком статуса государственного» (Який витончений зворот мови!). На території Лаври, між іншим, цей статус успішно досягнуто — повсюдно звучить майже виключно російська мова. Нею тут говорять не тільки духовні особи, а й переважна більшість екскурсоводів (У цьому Лавра і Заповідник — єдині.)
Я спробувала з’ясувати, чому люди зібралися у Лаврі, чому йдуть — заради Миколи II Романова — довгим маршрутом по вулицях міста під пекучим у той день сонцем? Натрапила на кількох жіночок, які працюють у храмах — співають у хорі, торгують іконками, прибирають у церквах, обслуговують духовенство. Зрозуміло, що будь- який хресний хід — їхній службовий обов’язок. Поговорила також з однією хворою і слабкою жінкою, яка прийшла сюди з надією зцілитися: «Якщо постійно молитися святому царю Миколі, він не відмовить!». Для більшості ж присутніх жінок, особливо незаможних, одиноких і повністю відірваних від землі та хоч якогось господарства пенсіонерок, церковне життя є, наскільки можна судити, чи не єдиною доступною їм формою суспільного життя. Адже держава, громадськість ними мало займаються. Власне — зовсім не займаються, і тому на церкву тут лягає велика відповідальність.
Найбільш цікавою вийшла розмова з особою вельми похилого віку (їй 85 років, однак на обличчі цієї ставної жінки ще збереглися, як колись писали романісти, «залишки колишньої краси»). Жива, дотепна і прямолінійна, вона розповіла, що прийшла сюди «для молитви, а не заради царя-німця, який був, як і всі правителі (і теперішні також), царем для багатих. Та вже хай — я і за нього помолюся; якщо Бог захоче, нехай Він його пробачить за все. І за ті злидні, в яких жив мій батько — до 30 років не одружувався, бо ні у що було вдягнутися. Бувало таке, що на всіх братів — в хаті одні штани. Сіяли і косили — у сорочках; всю зиму — у лаптях. А заробіток — кілька полушок. Ви хоч знаєте, що це таке? Та півкопійки ж!».
У суботу в нашій славетній Києво-Печерській лаврі, як завжди, було багато екскурсантів, серед них — чимало іноземців. Цікаво, що вони думають про цей Хресний хід в столиці нашої держави, про сотні іконок Миколи II? І як тлумачать «загадкову слов’янську душу» — тугу українців ХХI століття за «усопшым» російським абсолютизмом? Мені було соромно.
