Увесь світ вітав Євромайдан, стійкість українців, які відстоювали європейський вибір у кривавому протистоянні з режимом Януковича, який спровокував масові протести в Україні, відмовившись підписати угоду про асоціацію 29 листопада на саміті Східного партнерства у Вільнюсі. Попри намагання влади запровадити фактично диктаторський режим на зразок російського, українцям вдалося вистояти і усунути корумпований режим. І за це Україні довелося заплатити дорогу ціну. У протистоянні з режимом загинуло понад сто людей, поранень зазнало декілька сотень, і понад 200 осіб вважається зниклими безвісти.
Відтак у більшості українців законно виникають питання до Європейського Союзу, цінності якого, свободу слова, права людини тощо відстоювали на майданах в Україні. Чому Європа не виправдовує сподівання українців, чому не підписує угоду про асоціацію, яку лідери ЄС були готові підписати з екс-президентом Януковичем у Вільнюсі? Чому не має ніякого просування у лібералізації візового режиму і взагалі скасування віз до ЄС? І найголовніше, українці не можуть зрозуміти, чому ЄС повільно реагує на дії Росії, яка вже окупувала своїми військами Крим і за лічені дні здійснить анексію півострова під мнимим приводом порушень прав російськомовного населення.
Хіба не було одразу очевидно, що ніхто не порушує прав росіян у Криму, адже згідно з Конституцією Автономної республіки, там мають однаковий статус три мови: російська, українська і кримськотатарська. І тут з боку ЄС незрозумілі зволікання із застосуванням самих широких санкцій проти Росії, яка окупувала Крим своїми військами і ніяк не йде на діалог з офіційною владою України. Скільки можна тягнути, поки в Криму не буде проведено референдум із відомим заздалегідь результатом?
На кінець, ніхто не заперечує, що Україні потрібно мати довгострокову стратегію та стратегічне бачення. Але саме на цьому чомусь наголошував голова представництва Європейського Союзу в Україні Ян Томбінські на дискусії «Вікно можливостей: що ЄС очікує від України та Україна від ЄС?», яку днями організував Інститут світової політики за участю українських чиновників, експертів та європейських дипломатів.
Але й таке саме запитання щодо стратегічного бачення можна поставити і до ЄС. Тим більше, що Томбінські зізнався, що в євроспільності відчувають частину відповідальності за те, що сталося. Але якщо він з одного боку каже: «ми бачили, як непідписання угоди про асоціацію вплинуло на український суверенітет — це плата за попередній уряд», то виникає питання, чому затягується підписання угоди про асоціацію тепер, коли Україна постала перед багатьма викликами. Чому ЄС готовий лише підписати політичну частину цієї угоди (правда, на сьогоднішній день точно не відомо, коли саме це буде зроблено) без всеохоплюючої і поглибленої зони вільної торгівлі?
І не дуже серйозним аргументом тут може бути аргументація пана Томбінські, який вважає, що затримка обумовлена тим, що в Україні зараз діє Конституція 2010 року і тому з боку України має відбутися легалізована новою владою. Адже новий уряд заявляє про бажання підписати цю угоду якомога швидше, то чому зволікати, тим більше що змін у цей документ, який парафувало 28 держав, не можна вносити.
Слід зазначити, що в нової української влади є свої очікування від ЄС. Оскільки Європейський Союз провадить політику розширення сфери безпеки і добробуту на Схід, то й він має це продемонструвати якомога швидше, надавши конкретну допомогу Україні і задіявши всі економічні, фінансові і військові важелі, щоб стримати агресію Росії. Адже лише тоді за умови цілісної України в складі Європи можна буде точно говорити про успіх європейського проекту.
