Iм’я і праці Вітольда Гомбровича для нашої ерудованої публіки парадоксально невідомі. Причини такого зяяння нез’ясовані; ні якісне видання його «щоденників» українською мовою, ні декілька російськомовних збірок прози загалом не змінюють статус-кво. Гомбрович дуже своєрідний для читача на схід від Польщі, і пострадянська інтелектуальна свідомість починає його засвоювати лише тепер.
Через те постановка роману Гомбровича «Фердідурке», показана на сцені Молодого театру змішаною трупою люблінських колективів «Провізоріум» і «Театр», була приречена на якусь увагу з боку київських інтелектуалів. Утім, останніх, у зв’язку з тим, що не було розумної реклами, прийшло менше, як могло прийти. Невідомість польських артистів не спокутувало навіть заявлене на афіші ім’я: Гомбрович іще не став символічним паролем, як його успішніші колеги Борхес або Павич. Утім, здається, більшість глядачів ні на що і не сподівалася, окрім як на непогане «сценічне прочитання» всесвітньовідомого тексту. На щастя, одноактна вистава явно перевершила стримані очікування.
Завдання перед режисерами Янушем Опрінським та Вітольдом Мазуркевичем (він же — виконавець однієї з ролей) стояло нелегке. Гомбрович не стільки візуальний автор, скільки «тактильний», багато які його мотиви та образи побудовані на фантасмагоричному, часом шокуючому подразненні всіх почуттів людини. Чуттєвість прози Гомбровича специфічна і всеосяжна, саме тому під час її читання виникає дивний ефект перебування всередині, читач виявляється немов проковтнутий автором. Постановники знайшли свій спосіб проникнення — шляхом комедії, навіть її найбільш різкого різновиду — фарсу. Сценічна «Фердідурке» була не механічним та благоговійним виконанням завченого тексту, а повноцінним видовищем. Четверо характерних і досить пластичних акторів у середині Гомбровича почувають себе цілком привільно — іноді навіть занадто. Постійно дотримуючись комічності, виконавці збиваються на крик, який укупі зі спробами постійно та комічно блазнювати дає в результаті певний сумбур, особливо на початку спектаклю. Тобто ефект досягнуто, глядач уже в першу чверть години буквально посинів од реготу, — а що далі? Тому ближче до середини в спектаклі був небезпечний момент — можливість перетворення інтелектуальної арлекінади на просто арлекінаду, нічим не підкріплене блазнювання, яке невідворотно викликає огиду в залу. На щастя, цього не сталося — саме завдяки точно вибудуваному ритму, різноманітності прийомів, коли гострота розуму не просто смішить, а ще й примушує задуматися, коли жарти долі повертаються своїм жорстоким боком. Усе, як у житті.
Таке життя, за Гомбровичем, або, точніше, життя в тенетах Гомбровича, і вдалося постановникам «Фердідурке». З роману вони вибрали усього два епізоди: умовно — «школа» і «кохання». При цьому в житті персонажів відбувається безліч змін, перевтілень — вони переживають усю гаму почуттів: від підліткових хвастощів — до дорослої, розчарованої гіркоти. Особливо точно і яскраво на сцені проакцентовано мотив фізіологічності, такий важливий у Гомбровича: навіть найвища патетика почуттів неможлива тут без активної участі тілесного низу. Уже в «дорослих» сценах спектаклю помітнішими стають саме драматичні таланти виконавців. Уміння Ярослава Томіца (взагалі, найкращого в спектаклі), Вітольда Мазуркевича, Яцека Бжезінського та Михайла Згета бути однаково переконливими в найрізноманітніших регістрах сценічних емоцій — виводить люблінську «Фердідурке» на рівень трагіфарсової притчі про природу бажання, про його зворотний, темний бік.
І йдеш зі спектаклю, звичайно, удосталь насміявшись, але з особливим відчуттям: хоч на годину, але побував у полоні в Гомбровича, в дивовижно пахучих тенетах його прози.
