Вони — поруч з нами, серед нас. Вони — ті кого більшість із нас (чомусь цю більшість ще називають «моральною») намагається не помічати. Вони — ВІЛ-інфіковані й хворі на СНІД, безпритульні діти, наркомани.
Вони — не злочинці, а жертви, коли й у чому винні, то лише в своїй власній невиліковній біді.
Їх — тисячі. Лише за офіційними даними, в Україні на сьогодні — 42000 ВІЛ-інфікованих. ООН називає іншу цифру — 250000. Точне число безпритульних і наркозалежних, мабуть, невідоме нікому.
Фотовиставка «Позитивні життя», котра відкрилася в Центрі сучасного мистецтва, практично позбавлена експозиційного кокетування, так часто властивого актуальному мистецтву. Адже контекст явно інший: його можна назвати чумною мораллю — і це, знову ж таки, мораль більшості. Три фотографи — Джон Ранард, Анна-Лора Курищук, Олександр Глядєлов — представили свої роботи, котрі зображають тих, до кого наше суспільство й ставиться як до зачумлених, для кого «позитивний» результат — безбатченко, вірус імунодефіциту в крові, опіумна залежність — став міткою прокляття. При цьому сподіватися на те, що чума обійде нас — щонайменше наївно. Представники голландської організації «Лікарі без кордонів» на прес- конференції, котра відбулася в день відкриття їхньої конференції, неодноразово підкреслювали: ситуація зі СНІДом в Україні є кризовою. Наша країна у порівняннi з Росією, Білоруссю та Казахстаном — регіон найбільш стрімкого зростання ВІЛ-інфекцій у світі. Профілактичні заходи дозволили знизити поширення епідемії, але, все одно, в місяць на Україні реєструють 500—600 інфікованих.
Що ж до самих фотографій, то — це дуже важливий момент — вони начисто позбавлені якого-небудь викривального пафосу, не ставлять діагнозів і не виносять вироків. Переважає буденна інтонація, переважно чорно-білий звіт: ці люди живуть саме так. Ось використані шприци покривають козирок над входом до багатоповерхівки. Ось наркоман робить ін’єкцію в шию — на руках живого місця не залишилося. Ось діти — такі, що тільки- но стали на ноги, й уже інфіковані ВІЛ. Ось обгороджене зі всіх боків ліжко «позитивного» хворого в коридорі звичайної лікарні в Калінінграді. Нескінченна низка облич малюків — мешканців дитбудинку. І тут же — щасливі родини, вагітні молоді жінки (Анна-Лора Курищук) Факти, лише факти.
Найбільш сильний емоційний заряд несуть роботи киянина Олександра Глядєлова. Він проводив зйомки в Одесі, одному з найнеблагополучніших щодо наркотиків та ВІЛ- інфекції міст України. Фотографії горезвісного одеського району «Палермо», де щосили торгують зіллям, молодої жінки, котра коле себе в живіт, дворічної дівчинки, котра померла незабаром після зйомки від СНІДу, страшні не лише за змістом, але й через те стійке відчуття, яке вони залишають, що все це дійсно твориться поруч із нами.
Виставка «Позитивні життя», звичайно, насамперед — художня подія, і сама собою навряд чи відразу зможе зломити негласну, але стійку чумну мораль. Але, так чи інакше, створюється прецедент акції, що відбувається на стику соціального та культурного. Адже те, чого не можуть зробити найкрасномовніші заклинання ЗМІ, найгрізніші укази Президента, здатна здійснити добре й точно зроблена фотографія, талановито знятий фільм, переконливо написана розповідь. У цьому й полягає запорука справжнього, позитивного (без лапок!) життя.
