Правителі ж ніколи не бачать ні за похоронними списками, ні за переможними звітами реальних людей і всієї мерзоти, яка супроводжує процес доблесного знищення собі подібних: ані гнійних марлевих пов'язок, ані заламаних у відчаї рук матерів, ані поносу від боягузтва, ані роздертих розривними кулями животів. Тисячі радянських хлопців, які називалися тоді з лицемірною вульгарністю «обмеженим контингентом», бачили це. І, можливо, найбільша провина тих маразматичних партійних стариків у тому, що війна в Афганістані римувалась для цих хлопців з молодістю, хоробрістю, мужністю, взаємовиручкою.
На виставці «Караван пам'яті», відкритій в Українському домі у Києві, при погляді на аматорські фотознімки та документи стає до мурашок, до тремтіння зрозуміло, наскільки світлою для цих хлопців була та безжалісна трагедія.
Вони залишаються героями. Чужої, несправедливої, безглуздої війни. Вклонимося їм за це і завмремо від сорому за те, що й досі називаємо ганебну радянську агресію «історичною необхідністю».
