Намагання відродити національне кіно якнайрадикальнішими методами тривають. Принаймні, ще одним масштабним проектом в цій царині побільшає: позавчора в столичному «Кінопалаці» був презентований задум нового фільму під робочою назвою «Кобзарі».
За словами режисера майбутньої картини Олеся САНIНА (в його доробку поки що одна повнометражна стрічка «Мамай»), події фільму відбуватимуться у радянській Україні в найтяжчі часи — 1920—30-ті роки, а сам сценарій має за основу історію американського хлопчика Пітера, який разом з батьком переїхав сюди. Головному герою випадає пережити весь кошмар червоного терору — спочатку вбивають батька, Пітер-Петро знаходить старшого товариша, сліпого бандуриста Iвана Кочергу, але втрачає і його — у 1934 році, під час сумнозвісного «з’їзду» кобзарів і лірників, який насправді виявився розстрільною пасткою...
Зйомки мають розпочатися в травні цього року в Нью-Йорку, вся робота триватиме до кінця 2007 р., а вихід у прокат запланований на початок 2008 р. Санін запевняє, що це буде воістину міжнародний проект: в ньому братимуть участь голівудські, польські й російські фільммейкери, англійські й американські актори, а деякі епізоди зніматимуть навіть у таких екзотичних країнах, як Монголія. Заплановані одразу дві версії — україно- і англомовна — бо автори розраховують і на міжнародний прокат; режисер особливо наголошує, що це перша спроба зробити національну картину, що матиме гарну перспективу також і за кордоном.
Втім, як це зробити, Санін не уточнює. У справі налагодження національної кіноіндустрії саме прокат завжди був найбільш непевною ланкою. Поки що, наскільки можна зрозуміти зі слів режисера, з прокатниками тривають переговори, проте, чи будуть вони успішними — ще невідомо.
Поступливість прокатників залежатиме, вочевидь, від якості самого продукту, тобто фільму. Ресурси для його створення зібрані дійсно чималі. Бюджет — 14 млн. доларів (цитую режисера), з яких десять — гроші однієї з найпотужніших фінансово-індустріальних груп Донеччини, решта — від держави. До речі, і представник донетчан, і віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко були присутні на прес-конференції і проти цих цифр не заперечували.
Серед інших значущих персон, причетних до створення картини — один з найкращих операторів України і СНД Сергій Міхальчук; володар двох технічних «Оскарів» цього року, генеральний директор компанії «Фільмотехнік» Анатолій Кокуш (розробник унікального операторського обладнання, на якому, зокрема, знімали «Титанік» Джеймса Кемерона і «Війну світів» Стівена Спілберга); президент голівудської фундації «Тризуб» Петро Борисів. До речі, підтверджена участь у фільмі співголови фундації, ветерана Голівуду і володаря «Оскару» за роль другого плану (1993 р.), американського актора українського походження Джека Пелланса (Володимира Палагнюка).
Тобто, всі компоненти для прориву у вищу кінематографічну лігу начебто є. Тепер лишилося їх тільки правильно застосувати.
I наостанок — одна цитата зі спогадів великого композитора Дмитра Шостаковича, записаних Соломоном Волковим для книги «Свідоцтво»:
«...национальное искусство считалось «контрреволюционным». Да почему же? А потому, что оно было — как и любое древнее искусство — религиозным, культовым. А раз религиозное — значит, рви его с корнем.
Когда-нибудь, я надеюсь, будет написана история того, как уничтожалось в 20-е и 30-е годы нашего века великое народное искусство. Оно уничтожалось навсегда. Потому что это искусство — устное. Когда расстреливают народного певца, странствующего сказителя, то вместе с ним уничтожают многие сотни великих музыкальных произведений. Произведений, никогда и никем не записанных. И уничтожают навсегда, бесповоротно. Потому что другой певец — это уже другие песни. Я не историк. Я мог бы рассказать множество трагических историй. Привести много примеров. Но не стану этого делать. Расскажу об одном случае. Только об одном. Страшная история. Всякий раз, когда я вспоминаю об этой истории, мне становится страшно. И вспоминать-то не хочется.
По Украине, по ее дорогам испокон веков бродили певцы. Их там называли лирниками и бандуристами. Это были почти всегда слепцы. Почему именно слепые — вопрос особый. Я его сейчас касаться не стану. Скажу кратко — традиция. Важно, что это были люди слепые и беззащитные. Но никто их никогда не трогал. И не обижал. Обидеть слепого — что же может быть позорнее? И вот в середине 30-х годов на Украине объявили, что должен состояться Первый Всеукраинский съезд лирников и бандуристов. Дескать, надо всем народным певцам собраться вместе. И обсудить, что делать на будущее. И тогда «жить им станет лучше, жить им станет веселее», как Сталин сказал.
И слепые поверили. Со всей Украины из маленьких, всеми забытых сел, приползли на свой Первый съезд. Сошлось их довольно много, — говорят, несколько сотен человек. Это был живой музей. Живая история страны. Все ее песни. Вся ее музыка и поэзия. А их почти всех расстреляли. Почти всех этих несчастных слепцов.
Зачем это сделали? К чему был этот садизм — резать слепых? А просто так. Чтобы не мешались под ногами. Тут великие дела делаются. Сплошная коллективизация прошла. Уничтожили кулачество как класс. И вдруг — какие-то слепцы. Ходят, поют песни подозрительного содержания. Песни цензуру не проходили. Да и потом — какая уж тут цензура, коли речь о слепом идет. Ведь слепому просмотренный и исправленный текст перед глазами не положишь. И приказ на бумажке ему не напишешь. Слепому все надо в устной форме внушать. А в устной форме — слишком долго. И бумажку к «делу» не подошьешь. А тут и так времени не хватает. Коллективизация. Механизация. Проще расстрелять. И расстреляли.
И это только одна подобная история из многих. Но я уже говорил, что не историк я. А просто хочу рассказать о том, что знаю хорошо. Слишком хорошо. И знаю, что когда будет проделана вся исследовательская работа, когда будут собраны все факты, и когда они будут подтверждены необходимыми документами, то люди, ответственные за эти злодеяния, должны будут за них ответить. Хотя бы перед потомками. Если в это совсем не верить, тогда и жить не стоит». (Взято з сайту Ніжегородського університету, Росія).
Якщо авторам нового фільму вдасться передати всю глибину, весь біль цієї трагедії — тоді до них і прийде справжнє визнання, дорожче за будь-які нагороди.
