15 грудня у Донецьку та Маріуполі й 16 грудня у Дружківці відбулась презентація книги «Мова — народ» відомого українського дисидента, донеччанина Олекси Тихого. Підготовлена до друку влітку 1976 року, вона так і не побачила світ за радянських часів і дочекалась своєї появи лише 2007 року. Видання книги — за участю та фінансової підтримки Володимира Тихого, сина дисидента — здійснило видавництво «Смолоскип».
Книга становить собою обширну (понад 300 сторінок) збірку епіграфів та цитат із творів відомих осіб (філософів, політиків, письменників тощо), витягів із державних та партійних документів, які стосуються проблеми мови загалом, її значення у житті народу, а також статусу та реального стану української мови в УРСР. Власне, з метою виявлення глибокої розбіжності, ба — провалля між декларованими більшовиками у 20-х роках засадами розв’язання національного питання й чинною політикою, Тихий присвятив три грунтовні розділи радянській ідеологічній базі: «Класики марксизму-ленінізму про національне питання», «Документи КПРС, КПУ та закони радянської влади про мову», «Висловлювання діячів КПРС, КПУ та радянської влади про мову». Ясна річ, що цитати Леніна, на кшталт цієї, розміщеної вже на першій сторінці книги: «Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою», — були надзвичайно незручними в умовах тотальної русифікації, яка провадилася «під соусом» «зближення соціалістичних націй та витворення нової історичної спільноти радянський народ». Поширення зібраного Тихим матеріалу насправді становило серйозну загрозу для радянського політичного курсу, адже створювало потужну теоретичну базу для всіх тих, хто обвинувачувався у «буржуазному націоналізмі» — бо Леніна і Карла Маркса у цьому ж не звинуватиш!
Тому, попри те, що відділ національних відносин Інституту філософії АН УРСР зі схвальною рецензією направив розглянутий рукопис книжки до видавництва «Радянська школа» для опублікування, невдовзі органи КДБ вжили заходів, щоб вилучити усі примірники з обігу, а самого укладача запроторили до місць позбавлення волі, звідки він вже не повернувся. На щастя, один примірник, переданий Тихим товаришеві, дивом уцілів, пролежавши понад 15 років у землі, завдяки чому це видання стало можливим. Видання, яке й сьогодні — за незалежної України! — є, здається, не менш актуальним.
Справді, філософським підгрунтям «Цитатника Тихого» є теза про онтологічний (тобто сутнісний) зв’язок між народом та його мовою. Мова зумовлює свідомість, спосіб мислення, стає грунтом для неповторних смислів, які існують лише для носіїв даної мови, а отже, народжують особливу, притаманну лише цьому народу культуру. Зникнення мови, отже, є нічим іншим, як зникненням сутнісної ознаки, без якої народ перестає бути собою — власне, перестає бути. Багатюща колекція цитат, присвячених обгрунтуванню даної тези, є як ніколи на часі за умов повзучої русифікації, що і далі триває.
