Отже, це відбулося: перший фільм iз постреволюційної серії вийшов у прокат. Вийшов під назвою «Помаранчеве небо» і одразу створив труднощi для рецензента.
Ну, дійсно, як аналізувати фільм, побудований на подіях, у яких сам брав найбезпосереднішу участь? Одразу, наприклад, виникає спокуса перевірити сюжет на предмет відповідності тому, що бачив у позаминулому роцi; але ж у кожного була таки своя революція, до того ж існує свобода мистецького висловлювання... Отже, шлях може бути лише один: зосередитись, власне, на висловлюванні, на художній вартості картини.
I з цим, на жаль, у першого «помаранчевого» фільму надто багато проблем, практично в усіх складових. Вже з перших кадрів дивуєшся: у більшості акторів на обличчях чомусь лежить густа тінь, навіть коли їм за сценарієм треба щось промовляти на крупному плані (оператор Улугбек Хамраєв). Таке враження, що знімали дійсно в умовах, наближенних до бойових — коли про якість зйомки не йшлося, тільки б хоч щось зафіксувати на плівці. Те ж саме стосується і такої начебто суто технічної, але важливої деталі — гриму. Тобто, навіть коли з освітленням все гаразд, обличчя виконавців здаються вкритими рясним потом чи дивною червонуватою засмагою. Людей з такими обличчями, з таким кольором шкіри у житті просто не буває, хіба що вони чимсь дуже хворі...
Загальна слабкість виконання, на жаль, стосується і акторів. Дуже слабкі роботи, причому в головних партіях; таке враження, наприклад, що для жодної жіночої ролі не змогли знайти хорошу виконавицю. Сцени конфліктів, чи зізнань, та й навіть, перепрошую, єдиний у фільмi інтимний епізод, через це дивитись неможливо — фальш, награш, штучний пафос просто зашкалюють, апофеоз цього — поява в епізодичній ролі Олександра Мороза. Відомий політик промовляє якісь правильні слова про свободу і загибель Гонгадзе, і, по суті ж, все правильно, але чомусь від цього моменту стає якось прикро, незручно. Навіть не знаю, як це пояснити... Звичайно, потрібні й гроші на фільм, і підтримка після його виходу, але є все ж певні межі, котрі перетинати не слід...
Сюжет «Помаранчевого неба», що його подавали як «історію Ромео і Джульєтти на Майдані», власне, особливою вибагливістю не відрізняється — його підказувало саме життя. Син київського можновладця Марк (Олександр Лимарєв) закохується в активістку «Пори» Iванну (Лідія Оболенська) і таким чином опиняється в самій гущавині подій листопада 2004 року. Пристрасті політичні й любовні, стандартний набір. Диявол, знов-таки, в деталях. Епізод, що за всіма ознаками мав би стати кульмінаційним, коли Марк дізнається про якийсь страшний наказ, відданий військам, і мчить до Києва, обганяючи колону бронетехніки, так і закінчується нічим. Тут би йому, за всіма канонами жанру, якраз і освідчитися, і заодно урятувати Майдан від розгону — аж ні. Тобто все це мимовільне жахіття було ні до чого. Марнування гарних можливостей — це взагалі окрема тема. Наприклад, коли батько Марка та його приятель, керівник міліції, випивають і обговорюють своє непевне майбутнє у центрі революційної столиці — очевидно, що роблять вони це під пам’ятником Леніну. Ну чи важко було підняти камеру трохи, показати кам’яного вождя? Вийшов би чудовий іронічний епізод!..
Втім, суцільною невдачею «Помаранчеве небо» не назвеш. Лимарєв грає цілком професійно; добре «сидить» роль і на Ніколаєві Чиндяйкіну (батько Марка, губернатор Задуха). Але справжня окраса фільму — актор Київського молодого театру Олексій Вертинський у ролі бувалого революціонера Валер’янича. Він — неперевершений. Він грає за всіх. Він просто фонтанує масою акторських знахідок у жестах, інтонаціях, міміці. Кожна його поява в кадрі, — це суцільна насолода від першої до останньої секунди. Лише шкода, що появ тих всього три чи чотири за весь фільм...
Ну, що ж. Ось він, перший фільм про революцію, і є. Не надто вдалий. Але винести йому остаточний вирок рука якось не підіймається... А чому — дивіться початок статті.
Просто є надія, що — далі буде.
Принаймні, на наступному тижні виходить ще один «помаранчевий блокбастер»...
