Ще досі можна почути запитання щодо українського кіно: а чи було воно, чи є нині? Може, це привид, який з’являється іноді химерною тінню, а потому знову кудись зникає? Одначе згадаймо просту річ: наше кіно існує вже понад сто років і, понад те, багато в чому віддзеркалює історію нашого народу, його ментальність, а також непрості колізії, що супроводжують історію України упродовж віків.
Нині спостерігаємо загострений інтерес до історії, й це не тільки в українців. У зв’язку з цим виникають деякі гіпотези щодо причин появи такого інтересу. Багато разів цитувалася думка відомого філософа Мірчі Еліаде про те, що історіографічна пристрасть є одним із провісників смерті західної цивілізації в цілому. Мовляв, це прояв тривоги напередодні смерті. За аж надто екзальтований культ минулого картають себе й українці — ми якось традиційно більше живемо тінями минулого, ніж сонячними зблисками сьогодення.
Та, власне, будь-яка історія й є відстеженням фаз розвитку — чи то конкретної людської особистості, чи особистості колективної, тобто нації. Або літератури чи якогось іншого виду мистецтва. Відтак тривога смерті є наслідком спостережень за еволюцією того чи іншого феномена — наш емпіричний досвід промовляє про те, що усе суще має свій кінець.
Одначе ж мистецтво в цілому якраз і кидає виклик такій закономірності — саме в його образах історія й її персонажі мають неперехідний шанс залишитися коли не назавжди, то дуже надовго. А кіно завдяки своїй фотографічній природі, доповненій технічними можливостями запису звуку, кидає зухвалий виклик смерті. І чим, зрештою, є нині історія людства ХХ століття в цілому й окремих народів, як не образами та сюжетами, зафіксованими кінокамерою? Масовий глядач сприймає минуле передусім через посередництво аудіовізуальних образів, запропонованих екранним мистецтвом.
За відомим висловом Зігфріда Кракауера, фільми «відображають не так певні переконання, як психологічні настрої, ті низинні шари колективної душі, які залягають набагато глибше свідомості». Тобто кіно є таким собі фіксатором колективного підсвідомого. Хоча останнє упродовж ХХ століття зазнавало тотального репресивного тиску, наслідки якого досі даються взнаки.
Травматичні болі українців далеко не завжди відбиті на кіноплівці. Скажімо, жодного метра плівки не віддано Голодомору 1932—1933 років — жодного! Один із небагатьох українських фільмів, який з’явився у прокаті 1933 року, сприймається як зла насмішка, глум над трагедією — «Приємного апетиту!»...
Так сталося, що найвищі досягнення українського кіно датуються 1920-ми та 1960-ми роками, тобто це сталося у часи опісля катастрофічних для народу подій — війн, руйнацій, мору. Скажімо, покоління шістдесятників (Юрій Іллєнко, Артур Войтецький, Леонід Осика, Іван Миколайчук...) — це діти війни, і дитячі враження пережитого лихоліття багато в чому визначили експресивну оптику їхнього бачення, трагедійність переживання світу...
Історія нашого кіно — це ще й іконостас, на який можна молитися, образи, на які можна рівнятися. Олександр Довженко, Амвросій Бучма, Іван Кавалерідзе, Степан Шкурат, Ігор Савченко, Сергій Параджанов, Богдан Ступка, Ада Роговцева... А блискуча, світового рівня (без найменшого перебільшення) школа операторського мистецтва! Олексій Калюжний, Данило Демуцький, Микола Топчій, Вадим Іллєнко, Вілен Калюта, Олександр Ітигілов, Богдан Вержбицький... Пластика, зорові композиції українських фільмів упізнаються відразу, це справді школа, позначена неповторними особистісними рисами. Недивно, що й вітчизняна анімація у нас завжди була високого класу, так є й до сьогоднішніх часів, непростих і малопродуктивних.
Після замало не двох десятиліть стагнації й малокартиння з’явилися перші обнадійливі ознаки того, що кіно, кіноіндустрія в Україні «не вмре, не поляже». Головне, почали з’являтися фільми молодих режисерів. Їм би тільки не забувати про традиції вітчизняної кінокультури.
Минулої середи, 11 вересня, в мене сталася щаслива нагода переконатися, що нинішня молодь цікавиться українським кіно. Директор столичного кінотеатру «Кінопанорама» Наталія Соболєва запросила сказати вступне слово перед показом знаменитої «Землі» Олександра Довженка (копія відреставрована Національним центром Олександра Довженка). Я думав, що в залі буде 50, максимум сто глядачів. Проте зал десь на 700 місць виявився вщерть заповненим — молоддю! Причому це не та ситуація, коли студентів приводять дисциплінованим строєм. Ні. Як пояснив хтось, молоду публіку привабило гасло «Круте кіно». А воно справді круте, та ще й у супроводі гурту «Даха Браха»...
Практично всі досиділи до кінця. А потім дехто з молодих глядачів залишився на розмову — зі мною та поетом і режисером Станіславом Чернілевським. Мало не до 11-ї вечора тривала зацікавлена розмова — про Довженка, його фільми, українську історію 1930 — 1940-х років. Кращого подарунку особисто для мене до Дня кіно годі було вигадати. Спасибі!
День кіно у нас прив’язаний до Довженкового вересневого дня народження. Щоправда, не має сумніву, що в суботу, як завжди, телебачення і радіо весь день нагадуватимуть українцям про День фізкультурника, а про кіно — ніц не згадають! Ну, та нічого, все йде, все минає, День українського кіно й кіноманії все ж приживеться і стане всенародним. Хочеться у це вірити.
А поки що — зі святом вас! Усі, хто вірить у кіно, хто любить кіно — будьмо!
