Наприкінці минулого року «День» і Національний музей історії України запропонували проголосити 2009 рік Роком Івана Мазепи. Мета цієї ініціативи — популяризація й належне вшанування політико-культурної спадщини та життєвого шляху видатного українського державотворця. Реакція громадськості була миттєвою! Вже наступного дня надійшов схвальний лист від професора Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської, а учасники міжнародної конференції «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять», що проходила у Києво-Могилянської академії, одностайно проголосували «за». На адресу нашої редакції надходить дедалі більше листів від співвітчизників на підтримку цієї ініціативи. Але, як з’ясувалося, ідея поширилася далеко за межі країни і викликала неабиякий резонанс. Власне, про це «День» говорить із істориком, головою Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України Юрієм САВЧУКОМ.
— Ця ідея, що народилася в мене спільно з Ларисою Івшиною, уже у тих чи інших проявах витає в нашому суспільстві. Приміром, у вашу редакцію я приїхав із вулиці Івана Мазепи, до речі, однієї з головних вулиць центру нашої столиці. Вона вже кілька років як перейменована, але, здається, щойно утверджується у свідомості киян. Ще мине трохи часу — і мало хто пам’ятатиме її стару назву. Вважаю, одна із «свіжих» новин, пов’язаних із даною тематикою, — встановлення на День незалежності пам’ятника гетьману в Полтаві.
Під час своїх службових закордонних відряджень я зустрічався з лідерами об’єднань українців у різних країнах: виступав із доповідями і розповідав, зокрема про нашу з «Днем» ініціативу. В результаті Лігою українців Канади створено сайт, присвячений гетьманові, та організовано кілька художніх конкурсів. Також підтримали пропозицію проголосити 2009-ий Роком Івана Мазепи діаспорні ЗМІ, а саме «Українська думка» (Велика Британія) і «Гомін України» (Канада). Цей медійний ланцюг можна далі розбудовувати.
— Мої швейцарські родичі, які мають українське коріння, доволі часто відвідують Україну. Цьогоріч, зустрічаючи центром Києва сіті-лайти із написом «Іван Мазепа. 370 років від дня народження», вони зазначали, що ще кілька років тому таке годі було уявити...
— Я розумію щире здивування ваших родичів. Пригадую, ще чотири роки тому історики, які, до речі, у своїй переважній більшості — українські патріоти, не могли собі уявити, що можуть видаватися укази про відзначення на державному рівні українсько-шведського союзу, дня народження Івана Мазепи...
Скажу так: українське суспільство настільки швидко повертатиметься до своєї історичної пам’яті, наскільки докладатиме до цього інтелект, талант і волю наша політична, наукова і мистецька еліта.
— Нещодавно «День» писав про те, що за вашого сприяння передано музею Лесі Українки, що при Волинському університеті, раритетні документи, книги, фото і особисті речі, що належали родині Косачів. Повернення яких іще цінностей на Батьківщину у планах Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України?
— Говорити про плани — справа невдячна. Хотілося б зробити акцент на тому, що такі акції здійснюються в умовах світової кризи, за повної відсутності фінансування з боку держави, але за сприяння і доброї волі багатьох структур, служб і приватних осіб. Зокрема, МЗС України, українські дипломатичні представництва за кордоном, «Міжнародні авіалінії України», меценати, журналісти, особливо «Дня»... Згадати хоча б перевезення картин із колекції Галини Горюн-Левицької з Канади, які подаровано львівському Національному музею ім. Андрея Шептицького (77 робіт її чоловіка Мирона Левицького і 42 — відомих художників ХХ століття- Олекси Грищенка, Едварда Козака, Михайла Кміта, Василя і Миколи Кричевських, Галини Мазепи, Василя Хмелика). За словами директора музею, це — другий найбільший, після митрополита Андрея ,дарунок!
Нещодавно відомий реставратор Світлана Глувко, яка живе і працює в Італії, передала 29 картин свого батька Ростислава Глувка. Частина творів надійде до Національного художнього музею, а решта — до музею Педагогічного інституту міста Кременця Тернопільської області, звідкіля художник родом.
— Юрію Костянтиновичу, скажіть, наскільки охоче закордонне українство передає раритетні архівні матеріали чи художні твори на «материкову» Україну, адже при багатьох університетах у різних країнах, зокрема у Канаді й США, створено українські кімнати-музеї?
— Запитання складне. І відповідь на нього лежить не тільки у площині нашої діяльності, а у загальній українській політико-культурній ситуації. Люди, які володіють українськими раритетами за кордоном, вже похилого віку. Подорожуючи, я, на жаль, бачив і знаю про незавидну долю багатьох мистецьких колекцій і бібліотек, які після смерті їхніх власників розпорошувалися, губилися... Все-таки потрібно визнати, що цінності найкраще зберігаються у державній частині музейного фонду! Інша справа, що потрібно донести інформацію про те, що українська держава і українське суспільство зацікавлені у поверненні духовно-культурної спадщини в Україну.
На моє переконання, повернення духовно-культурної спадщини із-за кордону на Батьківщину має стати для держави пріоритетною справою. А ще — однією із складових консолідуючої національної ідеї, яка об’єднає материкове і світове українство.
