6 жовтня у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася презентація збірки поезій «Папороть» Василя Герасим’юка. Без пафосу. Зі смаком. Інтелігентно і делікатно. Шкода, що до цієї рідкісної атмосфери не змогла долучитися широка аудиторія, бо ЗМІ, зокрема, електронні, проігнорували подію.
Книжка «Папороть» складається з двох розділів: у перший увійшли зовсім нові, а в другий — вже відомі вірші. Вона стала своєрідним піввіковим підсумком для поета. Оцінити цю літературно-мистецьку подію «День» попросив художнього керівника Київського театру поезії «Мушля», режисера Сергія Архипчука:
— Василь Герасим’юк, як виявилося, належить до найскромніших діячів сучасної української літератури. Незадовго до свого 50-рiччя він втік iз Києва; відмовився від пропозиції Львівського театру імені Марії Заньковецької, дирекція і актори якого хотіли вшанувати поета широкоформатним заходом; відмовився від пропозиції художнього керівника Київського театру поезії «Мушля» щодо поетичної вистави за його творами. Натомість — з допомогою друзів видав книжку «Папороть» і дуже скромно та самокритично презентував її. На цю презентацію прийшли його шанувальники, до речі, люди різних поколінь. Їм, очевидно, хотілося чути ще і ще поезії в авторському виконанні. І непримиренний ведучий Дмитро Стус примусив нашого ювіляра прочитати значно більше віршів, аніж той планував чи йому хотілося.
Сама презентація була на перетині кількох настроєво-інтелектуальних магістралей: це і бажання якоїсь ретроспекції, й прагнення через поезію спроектувати дійсність... А головне, як на мене, це був діалог Поета й часу. Ми були свідками діалогу великого поета з часом — часом великим, мізерним, безпорадним і підступним...
А головний редактор журналу «Київська Русь» Дмитро Стус доповнив: «Напередодні свого 50-рiччя Василь Герасим’юк дав у журнал «Київська Русь» «Суху різьбу» — розділ з нових віршів, що увійшов у «Папороть». Треба сказати, що у цій збірці вже, мабуть, остаточно Василь означив нову поетичну мову. Бо насправді суха різьба — такий тип обробки деревини в гуцульській техніці, коли сухе необроблене лаком дерево прикрашали різними елементами, і це потребувало неабиякого смаку. Тобто не можна було «сховатися» за технологію, а треба було тільки з природних матеріалів створити шедевр. Щось подібне робить поет. У його віршах — жорстка чоловіча мова. Крім того, у них відбувається розмова по суті. І, що особливо варто зазначити, поет живе і намагається говорити в добу, коли саме слово девальвоване.
Можливо, багато людей, які шукають естетизму, матимуть претензії до цієї збірки, вважаючи її занадто публіцистичною, хоча я не бачу там публіцистики. Якщо це і публіцистика, то на рівні того, що сьогодні існують проблеми, які заважають людям жити повним життям, про що поет і говорить. Інакше кажучи, він говорить про свої сумніви і про те, що болить.
Для мене Василь Герасим’юк зараз поет №1 в Україні».
