Щодо самої виставки, то її не хочеться називати експозицією репортажної або документальної фотографії, хоча всі формальні причини для того є. Постановність як така Глядєлову, здається, також чужа. Він не театралізує життя і не женеться за її вибуховими моментами, які частіше за все є, по суті, катастрофами і пороками. Більше за все його цікавлять «невидимые миру слезы», драма повсякденності, прихована за цілком звичними пейзажами, ситуаціями, обличчями, жестами. Зрозуміло, зачин для «Соціальних проекцій» обрано вірно. Серіям Глядєлова притаманний соціальний темперамент. Але портрети безпритульних дітей, або ВІЧ-інфікованих (книга «Здесь и сейчас»), або зеків, хворих на туберкульоз (проект «Без маски»), — це не тільки «проблема» як така. Це ще і долі, окремі особистості, маленькі і великі, з яких і складаються сухі цифри соціологічної звітності. Проте нова експозиція показує нового Глядєлова. Його ставлення до життя, його аскетичний стиль залишилися тими ж самими. А втім, дещо змінився смисловий ракурс. Дорога як шлях життя і смерті, як спосіб спілкування або світогляду, подолання природи або злиття з нею, — центральний символ репрезентованих фотографій.
Пишність гірського перевалу в Тянь-Шані урівноважується тут камерною витонченістю виходу з паризької станції метро «Гобелени». Пишність пустелі навколо Памірського тракту співіснує з елегією мокрої вечірньої вулиці в Бірмінгемі. Чарівна краса дороги, що в усі часи приваблювала людину, показана тут з точністю чорно-білої графіки. Якби справа обмежилася тільки пейзажною зйомкою, тільки цим гімном на славу всіх трактів земних, то «Дорогу» вже можна було б назвати класною виставкою. Але Глядєлов як гранично чесний митець iде далі. Не менш, ніж дорога, його цікавить узбіччя — у всіх значеннях. Присутність людей узбіччя — тих повсякденних героїв, яких ніхто не помічає — якраз і додає виставці справжнього драматизму і переконливості. Безталанний хлопчисько, що жує жуйку на переході у метро Либідська, на задньому плані мчить байдужий натовп перехожих. Жінка, що підмітає вулиці Грозного після чергових боїв. Азербайджанські солдати, що йдуть на бойові позиції в Карабасі. Старий- бомж на вулиці Кемерова і його побратим по нещастю на тротуарі Бірмінгема. Табір азербайджанських біженців, які мешкають в товарних вагонах. Глядєлов залишає свої думки за кадром і не закликає до них глядачів, не фокусується на болячках і ранах. Він просто ставить нам питання — питання про дорогу. Про те, куди і як iдемо ми, чи помічаємо ми тих, що йдуть поряд, — по узбіччю або по інших дорогах.
Можливо, для відповіді потрібно зупинитися. І подивитися уважніше. Можливо, це і буде вчинком.
ДОВIДКА «Дня»
Олександр Глядєлов, незалежний український фотожурналіст. Народився 1956 року, професіонально займається фотографією з 1989 року. Співробітничає з міжнародними виданнями і гуманітарними організаціями, мав персональні виставки в США, Швейцарії, Чехії, Польщі, Словаччині, Росії. Серед призів — Гран-прі конкурсу Укрпресфото (1997 рік), нагорода HASSELBLAD Європейського конкурсу фотографії в Швейцарії (1998 рік), Європейська нагорода від Міжнародного фонду документальної фотографії MOTHR JONS (2001 рік). Нині працює над трьома довгостроковими проектами. Перший присвячено безпритульним дітям, другий — ВІЧ-інфікованим (книгу «Здесь и сейчас» опубліковано в 2000 році). Третій проект — «Без маски» — спільно з організацією MSF (Бельгія) стартував взимку торік у Сибіру і має на меті висвітлення епідемії туберкульозу серед населення Росії.
