Однією зі значних подій фестивалю «Французька весна в Україні, стала виставка «Булгаков, або Дух свободи», що відкрилася у Національному художньому музеї.
Експозицію склали твори Ерро, Петера Классена і Жака Монорі. Цих трьох критика відносить до лідерів руху «нарративного фігуративу». Найбільш близький аналог напряму — американський поп-арт; якщо ж перекласти назву на зрозумілу мову, то «нарративний» — означає розповідний, що відповідає певному чіткому сюжету, авторському способу розповідати історію, а «фігуратив» передбачає протилежність абстракції, тобто зображення пізнаваних, речових образів. Не дивно, що така «літературоцентричність» перетнулася з київським міфом про Булгакова.
Проте потрібно зазначити, що відношення до автора «Білої гвардії» виставка має дещо формальне. Кожен з авторів зробив по одному твору на задану тему. Эрро виставив цікавий коллажик «Маргарита на балу у Воланда», Классен — яскравий акриловий «Булгаков/Мольєр», Монорі — живописно- фотографічний «Булгаков/Монорі». Цим й обмежилися, а загалом виставка гарна насамперед як розгорнутий вступ до незнаного нами раніше «нарративного фігуративу».
Стосовно нарративності, тобто розповіді, вона найбільш властива, звичайно ж, Ерро. Його роботи — це строкаті, переповнені персонажами полотна, на яких у дикій свистоплясці поєднано не тільки образи з реклами та коміксів (що характерно для поп-арта), але й газетна карикатура, сатиричний шарж, причому в останньому компоненті помітне звертання до екзотичних першоджерел на зразок ще радянського журналу «Крокодил». Кожен окремо безтурботний, або смішний, або інфантильний персонажі, разом набувають досить зловісного звучання. Можна сказати, що Ерро складає страшнуваті байки про суспільство споживання.
Классен, навпаки, більш раціональний, зважений, користується суворо обмеженим набором кольорів (як правило, локальних) і компонентів, але при цьому багато експериментує з матеріалами своїх композицій — і тому видається більш ефектним. Його роботи — асамбляжі, настінні інсталяції, що включають полотно, акрилові фарби, фотографію, метал, флуоресцентні й ультрафіолетові лампи, різні деталі промислового обладнання, технічну символіку.
Нарешті, Монорі з усіх трьох найбільш спокійний, навіть інфернальний, потойбічний. На його картинах переважають мертвотно-синій, чорний, розріджений білий — кольори лікарняної палати, аварійного освітлення, нічного міста. При цьому мінімалізмі, монотонності рівень тривоги, страху, неспокою в його роботах помітно більший, ніж у інших учасників виставки.
Що до структури самої експозиції, то її потрібно відзначити як безумовно вдалу. У Національному музеї, нарешті, правильно розмістили сучасне мистецтво. Від строкатого і надмірного Ерро відвідувачі переходять до раціонального і ритмічного Классена, під кінець опиняються у холоднуватому пеклі Монорі. Схоже на читання трьох різних романів — або, швидше, одного великого модного роману у трьох частинах, повного постмодерністської легковажності, прихованих та явних цитат й інтелектуального кокетування. Що ж — певний дух свободи у цьому, безперечно, є. А що ще потрібно для гарної кар’єри і довічного успіху?
