— Виділіть основні, на ваш погляд, проблеми, у вiдносинах столиці й регіонів. Чи сприймається Київ столицею всієї України, якщо дивитися з Чернівців?
— На тлі ностальгійних розмов про 80-річчя злуки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Великою Україною сьогоднішні вiдносинах між регіонами й столицею нагадують прірву, в яку летить усе, що тільки спроможний продукувати місцевий люд, і через яку все менше долітає в зворотному напрямку субсидій і дотацій. З погляду пересічного чиновника, Київ сьогоднішній — страшніший за своїми експлуататорськими інстинктами за будь-який імперський центр. Із погляду маленької людини, зайнятої проблемою будь-що вижити, — це начебто інша держава, де й ціни, й зарплати астрономічні. Прірва до того ж чимдалі поглиблюється. І так буде доти, поки бюджет кожного регіону формуватиметься у київських палатах, а не в регіоні.
— Для людей столиця там, де хоч трохи думають про них. Для базарників із Калинівського ринку — це скоріше Варшава і Стамбул, для тисяч безробітних — і Афіни, і Мадрид, і Прага, де з горем навпіл, але можна знайти справу для власних рук.
— Призначений у червні минулого року головою Чернівецької облдержадміністрації член Руху Теофіл Бауер заявив у одному з інтерв'ю, що головне нині для виконавчої влади — давати можливість заробити людям на хліб і до хліба. Чого, на ваш погляд, за ці півроку вдалося і чого не вдалося в цьому плані досягти 36-річному губернатору?
— Півроку — період надто короткий, щоб можна було щось докорінно змінити. Принаймні, щоб відчули люди. Одначе цифри обнадіюють — на 1,7% зріс обсяг промислового виробництва порівняно з минулим роком. Особливо відчутний ріст у легкій, деревообробній промисловостях, електроенергетиці. Знизилась і заборгованість із виплат зарплати, соціальної допомоги на дітей. Іде жорстка робота із наповнення Пенсійного фонду. Але, ясна річ, становище людей украй незадовільне. І причина цього лежить не лише в площині менш чи більш успішної роботи виконавчої влади. Вона перш за все у жахливому податковому законодавстві, яке знищує останні острівки виробництва, заганяє його в тінь. Чи не єдине, що під силу місцевим адміністраціям, — не відбирати у людей останнього шматка хліба.
— Як би ви оцінили соціально-економічне становище регіону?
— Соціально-економічне становище Буковини як найменшої області, навіть порівняно з іншими регіонами, вкрай важке. Лише завдяки традиційній працьовитості й господарській винахідливості люди виживають. На державу мало хто вже й сподівається.
— Як ви вважаєте, чого можна чекати від покоління, яке увійшло в доросле життя в «епоху» комерційних кіосків?
— Чекати не потрібно — наслідки вже очевидні: зростання злочинності, культ «красивого життя», падіння престижу освіти й знань серед молоді. Утім не можна не помітити й іншої сторони медалі — покоління, про яке йдеться, більш прагматичне, покладається лише на себе, свій розум і руки, і не вірить жодним байкам політиків, які начебто тільки й переймаються, що їхнім майбутнім.
— Чи не могли б ви навести зразок місцевого політичного фольклору?
— Масова свідомість уже, здається, пройшла етап анекдотів, сміху. Настала більш чорна смуга. Тому перлин політичного фольклору останнім часом не густо.
— Що найбільше хвилює людей на Буковині?
— Людей нині скрізь хвилює єдине — зарплати, пенсії. А ще — злочинність, корупція. Показовий такий факт. В одному із сіл Вижниччини відбувся мітинг, на якому не говорили про заборгованості — вимагали від влади покласти край свавіллю місцевих мафіозі, навіть пригрозили самосуд влаштувати, якщо правоохоронні органи й надалі потуратимуть «крутим».
— Хто з місцевих політиків, на вашу думку, найперспективніший?
— Найбільшу підтримку людей на минулих парламентських виборах здобув Георгій Філіпчук, незважаючи на, здавалося б, непереборний негатив посади голови виконавчої влади в області й небувалий опір опонентів усіх мастей. Тож на політичній авансцені сильніших особистостей поки що не зафіксовано. Помітно виріс як політик нинішній губернатор Теофіл Бауер. Високий рейтинг і в мера Чернівців Миколи Федорука.
— Чого чекають люди від майбутнього президента?
— Головне, чого чекають люди від майбутнього президента — навести порядок у державі, покінчити з корупцією, чітко визначитися куди ми йдемо, від слів про реформи перейти до діла.
— Назвіть, будь ласка, політиків, які, на вашу думку, мають реальні шанси перемогти на президентських виборах.
— Шанси перемогти на президентських виборах є у двох, максимум — трьох політиків. Їхнi імена всім відомі. Проблема в іншому — жоден із них не зможе зробити рішучого кроку вперед. Найбільше, на що можемо сподіватись — на стабілізацію нинішньої «стабільності». А це сумно. Що ж, така вже, мабуть, наша доля — з двох зол обирати менше.
— Відкрите питання. Що ще важливого ви б хотіли сказати?
— Гріх було б не торкнутися професійної теми. Запущена свого часу з легкої руки найвищих посадових осіб держави фраза «у нас немає незалежної преси», схоже, наполегливо втілюється в життя. Йдеться не лише про закриття кількох опозиційних газет. Якщо ще недавно на всіх рівнях декларувалася необхідність роздержавлення преси, то останнім часом процес пішов у зворотному напрямі — незалежні одержавлюються. Ясна річ, робиться це за бажанням редакційних колективів, які не зуміли справитися зі свободою, а також із думкою про виборців, яким потрібно сказати за кого голосувати. Але чи не запитають ті ж виборці, за чиї, панове, гроші збираєтесь утримувати свої газети, чи не краще віддати їх на зарплати і пенсії? Перевірений метод боротьби із рештками незалежних видань — судові позови, астрономічні суми відшкодувань. У регіонах ще й досі тривають судові «розбірки» з газетами тих, хто програв парламентські вибори. Як аргументи заподіяння моральної шкоди наводяться цілком серйозно втрата депутатської зарплати і всіх можливих пільг, що заокруглюються сумами в 1 млн. гривень. Важко уявити, якими цифрами оперуватимуть після президентських виборів.
