На екрани вийшов цілковито хіп-хоповий фільм. Точніше, брейк-денсовий, прокатники і охрестили відповідно — «Танцюй до упаду», хоча оригінальна назва зовсім інша — Kickin' It Old Skool, що можна перекласти приблизно як «Стара школа ще жива».
А втім, обидві назви відповідають змісту. У фільмі тільки тим і займаються, що переважно танцюють або готуються до танців, а у нетривалих проміжках між танцями намагаються робити всі інші справи. А стара школа — це головні герої, четверо танцорів брейку. Старими (тобто дорослими) вони стали тому, що під час виконання ризикованого па їхній лідер на ім'я Джастін (Джеймі Кеннеді) вдарився головою і, як наслідок, пролежав у комі 20 років. А прийшови до тями, вирішив зібрати старих друзів, щоб виграти грошовий приз на танцювальному конкурсі і порятувати батьків від банкрутства. А також перемогти нарешті свого старого ворога, котрий діставав його ще в дитинстві. Ось така немудряща фабула.
Фільм, взагалі, нехитрий. У режисера Харві Глейзера це взагалі перша робота. Мабуть, він або дуже молодий, або довго був безробітним, бо фільмографія у нього зовсім куца, навіть короткометражок нема. Чому він обрав саме такий сюжет — не надто зрозуміло, може, ще з дитинством не зовсім розпрощався, а, може, розраховував зацікавити підліткову авдиторію, котра, як і 20 років тому, любить і реп, і хіп-хоп, і брейк-денс.
Але проблема якраз у цій часовій дистанції. Бо зараз уже і танцюють по-іншому, і під іншу музику, і читають зовсім інші реп-скоромовки. А від «Танцюй до упаду» таке враження, що фільм якраз і робився 20 років тому і розрахований на батьків сучасних репперів, більше того — що сам Глейзер сучасну реп- культуру просто не розуміє і не сприймає асболютно, і по вуха загруз у 1980-х. Щодо власне кінематографічних якостей, то про них навіть якось складно говорити. Тобто, їх практично нема. Ось узяти, наприклад, Джеймі Кеннеді. Він не просто поганий актор — а жахливо поганий. Його навіть блазнем не можна назвати, хоча роль у нього якраз типово блазнівська: гримасувати, говорити придуркуватим голосом різну нісенітницю, падати в несподіваних місцях. В усіх інших акторів приблизно такий самий набір дій. Хіба що один, на жаль, не знаю, як його звуть (та й яка, власне, різниця), здається, найстарший, до всього того ще має особливе хобі — постійно, перепрошую, мочитися на оточуючих. Нічого смішного в тому нема, так що комедією це називають через непорозуміння. Увесь цей фільм — суцільне непорозуміння. Танці не запалюють, жарти не смішать, актори не грають, режисер не режисує, а вдовольняє свої підліткові комплекси. Єдиний більш-менш цікавий епізод — фінальне змагання кількох брейк-денсових груп, дійсно цікавих, яскравих і несхожих одна на одну. Але того було так мало... І тоді вже зовсім незрозуміло, навіщо було заморочуватися з повнометражною художньою стрічкою. Чесне слово, проста документальна картина тривалістю ті ж таки півтори години, як ці хлопці й дівчата танцюють, була набагато-набагато цікавішою.
