Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Вільям Тейлор не може зрозуміти причин обмеження експорту зерна, запроваджених Україною. Про це він заявив учора під час візиту до Одеси і міста Південного, повідомляє інформаційний сайт Одеси. «Мені не зрозуміло, чому зерно має псуватися на складах і втрачати товарний вид, а не бути направленим за призначенням і приносити прибуток», — зазначив посол під час зустрічі з мером Одеси Едуардом Гурвіцем. На запитання Тейлора, чи не вплинула ця ситуація на якість життя одеситів, Е. Гурвіц відповів, що «жодним чином на рівень життя одеситів і життя міста ця ситуація не вплинула». «Хоча я не фахівець у галузі сільського господарства, але впевнений, що зерно — це товар, який повинен бути реалізований. Дурість є дурість, і вона, безумовно, впливає на життя країни», — наголосив мер Одеси.
Коментуючи ситуацію, що склалася в українських портах у зв’язку із забороною експорту зерна, а також наслідки, які вона може спричинити, генеральний директор компанії «Бруклін-Київ», доктор економічних наук Юрій ГУБАНКОВ сказав «Дню»: «Дуже критична ситуація із зерном у порту Південний, досить великих збитків зазнають елеватори Іллічівського і Миколаївського портів. Усі моляться на погоду. Завдяки зниженню температури ми змогли уникнути ще більших бід щодо погіршення якості зерна. Сьогодні в регіоні почався також вивіз зерна і звільнення ємностей для транзитного вантажу, щоб можна було хоча б якось працювати, тому що практично всі елеватори стоять, і компанії зазнають величезних збитків. Ті заходи, до яких вдається кожний портовий елеватор, враховуючи зарплату співробітників, роботу механізмів з перекачування зерна з однієї «банки» в іншу, щоб зберегти його якість, щомісяця призводять до збитків приблизно на 1,5 мільйона гривень. А це вже чотири місяці, починаючи з жовтня місяця, тобто шість мільйонів гривень реальних втрат завдано кожному портовому елеватору. А при звільненні елеваторів трейдерськими компаніями — це ще додаткові нераціональні витрати. Втім, це лише надводна частина айсберга. Головного збитку країна зазнає у зв’язку з тим, що буквально через місяць-півтора в господарствах розпочнеться посівна, отже, їм буде потрібне дизельне паливо, насіння, добрива.., але навіть у тому випадку, якщо безпосередньо зараз надати трейдерським компаніям можливість вивозити зерно на експорт, то зрозуміло, що поки вони не продали раніше закуплене зерно й не звільнили елеватори, вони не зможуть купувати нове й, відповідно, платити виробнику. У результаті фермери, швидше за все, залишаться без коштів, які могли б їм дати лише трейдери, і не зможуть вести польові роботи. А трейдерам знадобиться не менше двох з половиною — трьох місяців, щоб знову прийти на ринок за зерном. І тут збиткiв зазнають знову-таки виробники зерна, тому що ціна на ячмінь, навіть якщо ринок негайно відкриють, буде на $20—30 нижчою за ринкову ціну. Інакше бути не може, тому що трейдерам потрібно якось компенсувати збитки, яких вони зазнали внаслідок заборони на експорт. Фермерам від цього нікуди не подітися — ніхто, крім трейдерів, їм грошей на посівну не дасть. А пройде ще деякий час і на світовому ринку з’явиться зерно з Аргентини або інших країн, де вже скоро збиратимуть урожай. І українське зерно різко втратить свою привабливість. При цьому Україна може також багато в чому позбутися свого доброго імені надійного виробника й експортера зерна. Воно й так уже дуже похитнулося. Візьмемо питання вивозу пшениці. Тут можна багато говорити й сперечатися, але, я вважаю, що запроваджені обмеження не варті завданих збитків. У будь-якому випадку, і це підтверджує навіть досвід найменш врожайного 2003 року, коли ні катастрофи, ні особливих бід не було, Україна без хліба не залишиться. Резерв країні, звичайно, потрібен, але, створюючи його, потрібно спокійно домовлятися. А головна шкода, якої завдала країні ця заборона, полягає в тому, що ми, безумовно, втратили імідж країни — стабільного виробника й експортера, який мали раніше. Про це зауважує не лише американський посол, але й знають у всіх інших країнах. Англійське посольство, наприклад, у такому ж ракурсі, як і американське, розглядає цю ситуацію й висловлює здивування з приводу того, що відбувається. А от одні мої знайомі судовласники вже всерйоз замислюються про те, щоб вийти із закупленим зерном у відкрите море й викинути його там — збитки в цьому випадку будуть меншими. Колись, ще в радянську епоху, коли ми щорічно вели битву за зерно й намагалися берегти хліб, почувши про подібні випадки в капіталістичному світі, ми обурювалися, називали такі дії ідіотськими. А хто сьогодні виглядає ідіотом? Адже ми дуже близькі до ситуації, коли потрібно буде зафрахтувати судно, навантажити на нього зіпсоване в елеваторі зерно й везти в нейтральні води...»
