За три роки плідної роботи й активного гастрольного життя, цей колектив на чолі з художнім керівником і балетмейстером Раду Поклітару став відомий широкому колу публіки. Для багатьох театр став улюбленим. Новою виставою колектив відзначив своє триріччя, розділивши цей подарунок із глядачами.
Цього разу «Київ модерн-балет» на сцені Муніципальної опери (Київського музичного театру для дітей та юнацтва) представив виставу-дует — камерну, інтимну, про внутрішні переживання двох людей. Літературним матеріалом для нової вистави «Двоє на гойдалці» стала однойменна п’єса Уїльяма Гібсона, що оповідає про самотність як спосіб життя, про любов та надію, про психологічні труднощі на шляху на щастя.
Від першого до третього телефонного дзвінка, від музики Чавели Варгас до І.С. Баха — цілий каскад емоцій та переживань. Адже всього один телефонний дзвінок здатний змінити життя — і тотальна, катастрофічна самотність трансформується в патологічне її неприйняття в прагненні кохати і бути коханим.
На сцені не було об’ємних декорацій — лише два ліжка, дві тумбочки і два телефони. Крім того, ігрову функцію виконувало світло, за допомогою якого змінювався час дії постановки (на великому екрані з’являються вікна: прямокутні — чоловічі та напівкруглі — жіночі). Адже саме по той бік вікна сумують, чекають, мріють... Важлива роль у балеті була відведена телефону: він і Амур, який з’єднує серця, і розлучник, який вносить сум’яття в стосунки двох. Кожний із героїв — Він та Вона — живе в своєму мікросвіті. Телефон визначає і структуру вистави, тривалість якої усього 30 хвилин: три дзвінки розмежовують події, дії, почуття. Вона (Олена Долгіх) займає активну позицію, немов протягаючи руку, «прокладає шлях» до Нього (Сергій Кон). Їхня перша зустріч, рухи та жести — все незграбне, дивне, дещо безглузде. Вона кокетливо оглядає своє тіло в очікуванні дотиків. Але справді «зустрілися дві самотності», і навчитися рухатися в унісон складно й проблематично. Вони то відкрито виявляють свою ніжність, то, розгойдуючись у різні боки, намагаються «попасти» в такт емоцій один одного. За допомогою пластики актори немов імітують рух гойдалки, що стає символом неоднозначності, непостійності, вагання в стосунках. Мимоволі виникає асоціація з фільмом «Гойдалка» Антона Сіверса, в основі якого подібна алегорія.
Трохи згодом Він збирає чемодани і переїжджає до Неї. Цікаво, що до переліку дійових осіб, запропонований творцями вистави, включені Він, Вона і два телефони. Здається, сюди ж абсолютно органічно впишеться й чемодан. Адже саме чемодан — як символ змін у житті — є свідченням того, що герой готовий до змін. Але Він збирає-розбирає чемодан — і знову «гойдалка»...
Поступово герої розуміють, що вони психологічно залежні від телефонних дзвінків — саме в телефонну трубку вони направляли всю почуттєву енергію, долаючи простір. Вони чекають на дзвінок. І драматичне те, що з другим дзвінком Йому телефонує інша жінка.
Вистава Раду Поклітару «Двоє на гойдалці» сприймається як органічний пластичний етюд, в якому актори — то кожний зі своєю пластичною темою, то немов пластилінова цілісність — апелюють, передусім, до почуттів. Сцена кохання, німа сцена докору, сварки, напевно, вразять навіть далекого від знання пластичних мистецтв глядача.
До речі, третій дзвінок також прозвучить — у надії повернути колишнє щастя, в прагненні назавжди «видалити» зі свого життя самотність. І цей дзвінок риторичний... Опуститься завіса — а історія все ще триватиме. І, напевно, ще багато телефонних дзвінків залишаться «за кадром». А, можливо, в думках і пам’яті Його та ЇЇ.
