Нещодавно у Житомирі виступав ансамбль українського танцю «Аркан» з канадського міста Торонто. Гості показали у своєму виконанні вісім хореографічних композицій, і кожен з номерів викликав у залі хвилю надзвичайного емоційного піднесення. Я був зачарований то виключно простими, то примхливо вигадливими візерунками танців і окремих па, переважно радісною, оптимістичною музикою, а головне — піднесенням, з яким танцювали молоді канадійці. Причому незалежно від того, що виконувалося — «Поліська сюїта» чи гопак, гуцульський танок чи гумористична сцена «Лобуряки» або інші композиції. Хоча не можна було сказати, що техніка артистів завжди була бездоганною. Виходячи з зали після концерту, багато хто з глядачів говорив про те, що раптом відчув себе українцем і що це дуже приємне відчуття. Аналогічний настрій охопив і мене. Я спіймав себе на думці, що ці канадо-українці більші українці, ніж ті народжені в Україні люди, які були в залі, і ніж я сам. За рахунок чого «Аркан» зміг досягнути подібного ефекту?
Директор Житомирського міського будинку культури Андрій Ясинський, сам танцівник і хореограф за освітою, наполягав, що відмінною ознакою виконання українських народних танців канадійцями є автентичність стосовно класичних зразків. З цього приводу художній керівник колективу Дановія Стечишин (до Канади в свій час з Буковини емігрували її прадід і прабабуся) розповіла, що під час кількох поїздок по Україні побувала і в західних, і в східних, і в центральних районах, де записувала і знімала на відеокамеру, як в оригіналі виконуються танці в тій чи іншій місцевості. А ще збирала для зразків традиційні народні костюми різних регіонів. До речі, сама пані Дановія пройшла школу професійної танцівниці в різних канадських ансамблях, а 17 років назад створила в Торонто власну Академію українського танцю, яка є приватною хореографічною школою. Складовою частиною її є «Аркан». Як з’ясувалося, це аматорський колектив, до якого входять загалом 45 артистів. В Академії навчають не тільки народних, але й сучасних танцiв. Своїх дітей приводять до неї переважно канадійці українського походження — усі танцівники «Аркану» мають українські корені, більшість є нащадками переселенців у 3-му чи 4-му поколіннях, і тільки кілька чоловік прибули з батьками вже за часів незалежності України. Плата за навчання танцям складає в середньому близько 750 канадських доларів на рік. Однак особистого зиску з цього пані Дановія не має — гроші «йдуть» на оплату оренди приміщень, пошиття костюмів, поточні витрати, тощо. «Аркан» давав концерти в Канаді, США, Китаї, Бразилії, у Флориді, на Тайвані. Приїхати в Україну канадійці мріяли давно і, щоб оплатити дорогу і перебування в нашій країні, два роки збирали для цього гроші — кожний доклав 2 тисячі доларів власних коштів і ще приблизно 1 тисячу доларів на кожного заробили колядуванням у костюмах і отримали як допомогу від спонсорів. До речі, коли «Аркан» виїжджав до інших країн, то, принаймні, переліт оплачувала приймаюча сторона. Д.Стечишин каже, що запал, з яким танцювали її вихованці, можна пояснити тим, що в їхніх душах збереглося відчуття своїх українських коренів, потяг до української культури, а ще тим, що репетирують і танцюють вони не з примусу, а виключно тому, що хочуть танцювати. До Житомира «Аркан» приїхав після концертів у Тернополі, Івано- Франківську та Коломиї, де мав великий успіх, а на День Незалежності виступав у Києві на Хрещатику.
Цікавий штрих — у танцювальній школі пані Дановії проводив репетиції і здійснював постановки головний балетмейстер Житомирського обласного творчого об’єднання «Родослав», народний артист України Рафаїл Малиновський, який двічі спеціально приїжджав у Торонто. І більшу частину танців, показаних «Арканом» на житомирській сцені, поставив саме він. Так ось пан Рафаїл відмічає, що відсутність примусу в репетиціях, а ще жорсткого диктату з боку хореографів плюс сприйняття надбань не якоїсь одної, як було прийнято в СРСР, а кількох світових хореографічних шкіл, спричиняє розкутість канадських хлопців і дівчат у танці. І саме ця розкутість живить їхнє артистичне завзяття. Водночас він вважає, що істинно український танок як зразок або прототип для виконання все одно має коріння в рідній землі, але хореографи не повинні замикатися на традиціях виключно якоїсь окремої місцевості чи країни, а бути здатними сприймати досвід інших культур. Ще один штрих — маестро (до речі, уроджений поляк) особисто віднайшов у поліських селах і переніс на сцену не один народний танцювальний сюжет
Отже, думка фахівців зрозуміла. Чи є вона вичерпною? Навряд. Безсумнівно, проблему збереження українцями національної ідентичності (раніше в зазначеному контексті вживалося слово «самобутність») не можна і не слід звужувати виключно до фольклорної складової. А пережитки хуторянства і шароварщини можуть тільки заважати духовному і культурному прогресу нації. До того ж зміст зазначеної проблеми для нащадків українців, які виїхали за кордон, і українців, які живуть на батьківщині, за рядом позицій є суттєво відмінним, як є він відмінним і для діаспорних громад різних країн. Але, схоже, західна українська діаспора (передусім канадійська) виявилася достатньо стійкою до асиміляції. Думається, велику роль у феномені під назвою «відчувати себе українцем» зіграло прагнення до збереження фольклорних надбань. Стосовно останнього, то візьму на себе сміливість припустити, що часто це відбувалося на індивідуальному рівні: передане як генетичний код національне почуття розвивалося в умовах значної свободи особистості, характерних для країни (чи країн) з давніми демократичними традиціями, і тому було більш глибоким і міцним. Сформувавшись як вільні люди, канадійці українського походження більш органічно сприймають певні цінності, у тому числі національні, і, можливо підсвідомо, намагаються зберегти їх як ознаки особистої неповторності. І саме внаслідок цього виявляються здатними каталізувати прояви національних почуттів у, так би мовити, корінних українців. Хоча з плином років процеси трансформації і навіть втрати національних ознак у діаспорі скоріш за все будуть дедалі відчутнішими (загалом у різних народів і в різних країнах подібні процеси мають суперечливий характер). Утім будемо сподіватися, що до того часу тут в Україні вкореняться загальновизнані поняття української нації, української ідентичності і національної гідності, і українці вже не потребуватимуть зовнішньої стимуляції національних почуттів. Однак це справа не тільки державних інституцій, політиків, науковців, але й широких мас наших співгромадян, яких прийнято називати пересічними.
