Фільм «Остання Мімзі» — це, за жанром, скоріше, дитяче кіно — хоча йде у дорослому прокаті. Для Роберта Шая в якості режисера це лише четверта картина, але цікаво інше: в його багаторічній кінокар’єрі левову частку складають роботи у зовсім інших жанрах, здебільшого — фільмах жахів. Так, саме Шай виступив продюсером трьох фільмів зі знаменитого циклу 1980-х — початку 1990-х «Кошмар на вулиці В’язів»; потім доклався до створення сіквела «Фредді проти Джейсона», де зійшлися у герці старий Крюгер та мовчазний товстун з «П’ятниці, 13», окрім того, зіграв у всіх тих м’ясорубках кілька епізодичних ролей. А втім, в останнє десятиріччя він перейшов, так би мовити, на сторону світла і комерційного успіху. Наприклад, доклався до продюсування оскароносних «Володарів кілець», а його новий проект — багатобюджетне фентезі «Темні Начала. Золотий компас».
«Остання Мімзі» — це, строго кажучи, не зовсім фентезі, скоріше наукова фантастика. Іншими словами, вся чудасія створюється за допомогою нехай незвичних, неземних, але все ж технологій. Є, однак, і дещо специфічне в режисурі. Адже «Остання Мімзі» являє собою справжній фільм-гру. Історія починається якраз із того, що двоє звичайних американських дітей знаходять на пляжі хитро влаштовану скриньку з іграшками, найголовніша з яких — плюшевий кролик Мімзі. Як наслідок, відкриття тої скриньки спричиняє цілий ланцюжок дивних подій, центральними учасниками яких стають Емма та Ной, малі рятівники світу, чудово зіграні Ріаннон Лі Рін і Крісом О’Нілом. Особливо запам’ятовується Ріаннон — в неї, окрім цілком зрозумілої дитячої чарівливості, є ще й справжній акторський талант. З іншого боку, у фільмі вистачає по-своєму цікавих оптичних ілюзій, поєднаних із будистськими сакральними орнаментами-мандалами та типовими голівудськими спецефектами, і всі ті візуальні атракціони накладено на буденну дійсність американського середнього класу. Події показані, по суті, очима дітей, котрі, граючись, розв’язують глобальні проблеми, незрозумілі навіть дорослим. Приємність полягає в тому, що Роберт Шай обходиться без набридлих штампів на кшталт марсіян з краплевидними головами та лазерними бластерами, без літаючих тарілок та іншого мотлоху з коміксів. Натомість достатньо показати світ дітей таким, яким він є — настільки яскравим, незвичайним і дивовижним, що достатньо на нього лише подивитися чистим і неупередженим оком, — і всі дорослі фантазії одразу здадуться вбогими.
Режисер, вочевидь, має такий погляд. «Остання Мімзі» вийшла дуже добрим і щирим фільмом, не сентиментальним чи мелодраматичним, а саме добрим. Що на тлі тотального прокатного озвіріння — справжнє диво.
