«Лунатизм» (Sleepwalking) — з тих непомітних, але по-справжньому якісних фільмів, які всередині Голлівуду становлять противагу потоку екранного попкорну — багатомільйонного кіна, що на перше місце ставить видовище без будь-якого інтелектуального навантаження. За жанром фільм Білла Мегера — то родинна, камерна драма, в Америці їх ще називають малобюджетними. Малобюджетність, однак, не означає неякісності. Наголос тут — на гострих психологічних конфліктах та висококласних акторських роботах.
І дійсно, жодної прохідної ролі нема, всі об’ємні й достовірні. Варто відзначити талант перевтілення Шарліз Терон — вона не побоялася взяти образ Джолін, такої собі матері-зозулі, котра, по суті, кидає доньку напризволяще. Терон взагалі не цурається негативних або неоднозначних ролей — варто згадати її роботу в «Монстрі»; інша річ, що то не завжди добре в неї виходить; однак Джолін можна зарахувати до вдалих робіт акторки. Нік Стал блискуче виконує роль Джеймса, брата Джолін — маргінала, невдахи, котрому, однак, якимось дивом вдалося зберегти в собі рештки людяності. Особливо запам’ятовується юна акторка Анна-Софія Робб, яка грає головну героїню — 13-річну Тару; їй дійсно вдається ця насправді дуже складна партія дитини, що зазнала численних поневірянь і дуже рано подорослішала.
Серед винятків — Денніс Хоппер, батько Джолін й Джеймса, дід Тари. Зрозуміло, що необхідно було вести в дію цього деспота, який зламав життя всій родині. Але сімейні катастрофи рідко бувають чорно-білими: у таких випадках у кожного свій тягар образ і свій страх, кожний намагається компенсувати внутрішній надлам агресією, надмірною жорсткістю, тиском на найближчих людей, але ж кожен має і свої вразливі місця. Історія Хопперового героя могла б бути дуже цікавою, натомість його перетворили на суцільне втілення зла, на одновимірного демона, якого й убити не гріх.
І це, власне, стосується не тільки однієї ролі. Головна вада, яку можна закинути «Лунатизму», — це надмірна літературність з одного боку і, хоч як це парадоксально, непродуманість сценарію — з другого. Це дуже шкодить заключним епізодам загалом непоганого фільму. Наприклад, якщо раптове зникнення Джолін цілком укладається в логіку подій, то її повернення виглядає драматургічно малозрозумілим: навіщо з’явилася, що з нею скоїлося, який план подальшого життя вона має — відповіді має дати саме цей персонаж, а не Джеймс, герой, взагалі-то, другорядний. Тож інколи здається, що саму цю роль ввели тільки заради того, щоб показати Терон. Що ж до літературності, то такі сцени, як рясна на сльози зустріч матері й дочки або від’їзд Джеймса у світле майбутнє (хоча насправді — назустріч в’язниці) по трасі, вочевидь, могли б бути чудово описані у фіналі якого-небудь міцного реалістичного роману, а на плівці виглядають передбачувано мелодраматично, що не є добре з огляду на серйозну інтонацію фільму, сама назва якого заявляє вищий рівень рефлексії. Адже для Джеймса, Тари, Джолін життя до певного моменту було дурним видінням, таким собі актом лунатизму, безпорадного ходіння уві сні, — а така ідея все ж вимагає більш майстерного втілення.
Та все одно, для режисера-дебютанта Білла Мегера, котрий раніше займався тільки спецефектами (хай і в дуже помітних фільмах — «Марс атакує!», «Бетмен і Робін», «Люди Ікс») така психологічно напружена, негучна драма — дуже добрий результат. Було б цікаво подивитись, в який бік він еволюціонуватиме далі.
