Початок зими у виставковому житті Києва, після майже місячної паузи, заповненої, в основному, соціальними проектами, видався вельми насиченим. ***
Насамперед тут необхідно відзначити невеличку, але виключно важливу експозицію робіт Олександра Архипенка в Українському музеї образотворчого мистецтва. «Пiкассо скульптури» — так його називали сучасники. Архипенко народився й виріс у Києві. Тут навчався в Художньому училищі 1902—1905 рр. з Володимиром Бурлюком, Богомазовим та Лентуловим. Звідси й поїхав спочатку до Москви 1907 року, потім — на Захід.
У Франції його було визнано одним із лідерів кубізму, там він потоваришував з Браком, Пiкассо, Аполінером. Коли над Парижем пролунав бойовий клич Дада, Архипенко руйнував підвалини пліч-о-пліч з найзнаменитішими скандалістами європейської культури, котрі пізніше стали її метрами, — Френсiсом Пікабіа, Андре Бретоном, Тристаном Тцара. «Архипенко — людина замкнена, неначе замкнений будинок», — характеризували його дадаїсти. І дійсно, наш блискучий земляк, судячи з усього, дотримувався лише правил свого таланту. Переїхавши в Америку, він став там класиком пластичної форми, і тепер маестро скульптури повертається в Україну.
Експозицію в Українському музеї становили дев’ять витончених графічних ню, невеликий пейзаж олійними фарбами, погруддя «Шевченко-пророк» (1935 р.) і «Диригент Менгельберг під час виконання IХ симфонії Бетховена» (1925 р.), а також жіноча статуетка переддадаїстського періоду (1915 р.). Кожна з цих робіт є досконалою по-своєму. Погруддя Менгельберга — втілений порив, пристрасть, зупинена у вищій точці. Кубістська фігурка, яка характеризується стрімкістю та легкістю форм, що поєднується з майже поганською виразністю. А найбільше запам’ятовується абсолютно нехрестоматійний Шевченко, схожий на суворого та натхненного суфія, а також малюнки оголеної натури — все- таки Архипенко незрівнянно малював і різьбив жінок.
Звичайно, скромний масштаб експозиції дещо погамовує захоплення. Тут зібрано лише ті небагаточисельні «одиниці зберігання», які вдалося зібрати в музеях і приватних колекціях Києва та Львова. Однак, це хороший крок до усвідомлення Архипенком — українським творцем, при безперечній значущості його спадщини для всього світу. ***
У галереї «Майстерня» при Київському будинку художників відкрилася виставка гуашей Олени Придувалової. У київському товаристві вона тримається дещо осібно, не примикаючи до маніфестів чи груп. У цьому, мабуть, і немає потреби. Виставлені міські пейзажі, як і все, що малює Придувалова, життєрадісні, зроблені з великим смаком і майже дитячим почуттям здивування перед зображуваною реальністю. ***
В «Ательє Карась» завершено проект «Діалог із цитатою», котрий iз початку весни займав цю, одну з найпрестижніших на сьогодні київських галерей. Задум Євгена Карася — зібрати цікавих українських живописців, спонукаючи їх демонструвати нове полотно на черговій фазі проекту — породив свого роду галерейний «роман з продовженням». Принаймні, кожна виставка в межах проекту мала свою назву й супроводилася досить мудрованими коментарями.
Важко зрозуміти, до якого висновку мали дійти організатори. Проте, весь сезон була можливість бачити нові, першокласні полотна Бадрі Губіанурі, Матвія Вайсберга, Тіберія Сильваші, Владислава Шерешевського, Олександра Животкова, Андрія Блудова і багатьох інших — разом понад два десятки імен. Залишається лише жалкувати, що малярський марафон так і не увінчався ефектною розв’язкою, бо, як нам здається, було нечітко сформульовано мету, заради якої влаштовувалося це дивне змагання.
Загалом, всі виставки початку зими мають одну загальну приємну рису, являючи собою найпереконливіші докази на користь ручної, штучної артистичної праці. Це — безперечна і, поки що, неспростовна київська традиція, незважаючи на багатотиражні звершення адептів актуальності.
