Вражаючі драми історії можна відтворювати в різний спосіб. Можна писати грунтовні наукові розвідки, досліджувати архіви, знімати документальне кіно, застосовувати методологію епістолярного жанру — варіантів багато. А можна використати дивовижні можливості мистецтва слова; і тоді, попри колосальні просторові й часові відстані, минуле «оживає», люди (герої, зрадники, кати, святі та «нормальні» обивателі) набувають справжніх пристрастей, перестають бути ходячими рупорами абстрактних ідей.
Це чудово знає Антоніна Листопад — наша сучасниця, прекрасна письменниця, поет, громадський діяч, авторка багатьох виданих книг (а ще більше її творів чекають на видання) найрізноманітніших жанрів. 12 жовтня в Національній спілці письменників відбулась презентація її книги з короткою та страшною назвою: «Соловки». За щирим визнанням самої письменниці, не створити цю книгу (за жанром це — віршований реквієм, книга Пам’яті, епопея обсягом понад 500 сторінок, що складається з низки тематично споріднених окремих поем. Унікальний приклад у нашій літературі останніх років!) вона просто не могла. Ішлося про абсолютний громадський та етичний імператив. Про внутрішній обов’язок: пом’янути поіменно безневинні жертви соловецьких розправ (а серед них, за найскромнішими підрахунками, мінімум третину складали українці). Не забуваймо, що ми не спокутували ще до кінця свій гріх перед убієнними на Соловках, на цій мученицькій, інтернаціональній землі, тому про це необхідно думати, писати — і відчувати Розкаяння, — сказала Антоніна Листопад. Бо найголовніший закон життя є таким: думка дієва, слово матеріальне, що пошлеш уперед —то й повернеться назад!
Звісно, історія Соловків почалась аж ніяк не з ХХ століття. Розуміючи це, автор почала свою епічну розповідь ще з тієї давньої доби, коли понад п’ять століть тому ченці Зосим, Герман і Савватій започаткували на відлюдних островах посеред Білого моря православний монастир (саме цьому присвячений перший розділ книги). Не можна обійти увагою й життєвий подвиг незабутнього Філіппа Количева, митрополита Московського в 1564—1568 рр., який посмів кинути царю Івану Грозному просто в обличчя слова гніву й обурення («Безбожнії справи коїш ти, царю, вбивця єси, і про це якщо мовчатиму я — каміння заволає!»), за що й був задушений Малютою Скуратовим. Але ж Количев до переїзду в Москву був ігуменом Соловецького монастиря, дуже багато зробив для його становлення («Бога Ради, живите любовно!» — благав він соловчан, а ще порівнював Росію з «дикою веприцею», яка сама себе пожирає).
А хіба мислимо показати історію Соловків, оминаючи страшну долю найбільшого в’язня тамтешнього кам’яного мішка — кошового отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського (саме в добу «матусі-цариці» Катерини Великої Соловки остаточно перетворились також і на в’язницю, що існувала поруч з монастирем)? Зрозуміло, долі цього страждальця присвячено окремий великий розділ книги. Лише один штрих, але воістину вражаючий: коли кошовий, який утратив уже зір і слух (25 років ув’язнення на Соловках; декабристи, яких запроторили туди пізніше, витримали тільки два роки!), попросив у цариці палицю, щоб відганяти пацюків — та не дала...
І все ж таки Соловки для нас — це насамперед масове людиновбивство ХХ століття. Про це — основне ядро книги. У 1917 році монастир було закрито, натомість швидко було створено моторошну спецтюрму, а згодом «СЛОН» («Соловецкий лагерь особого назначения»). Там загинув 1937 року цвіт української інтелігенції — Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік — Олекса Слісаренко... Кожному з цих страждальців («Вони не апостоли. Апостольська тільки в них смерть» — сказала Антоніна Листопад) присвячено окрему міні-поему з циклу «Апостольське число» (духовне ядро цілої книги).
Вечір, на якому було презентовано твір пані Антоніни, було названо: «Соловки — далекі й дуже близькі». І в цьому — найвища Правда. Навіть попри гірке зізнання письменниці: «А зараз Соловки стали модним об’єктом. Сновигають туристичні морські лайнери із закордонними відвідувачами». Але пам’ять живе: «Хоч би як було — ми залишимось», — вважає Антоніна Листопад. «І станемо Україною».
