Ця програма відбулася в рамках проекту «Український театр» і була присвячена 115-річчю з дня народження Сергія Єсеніна. Історія непростих, драматичних стосунків знаменитого поета Сергія Єсеніна й легендарної американської танцівниці Айседори Дункан привертає увагу багатьох письменників. Відомий драматург, киянка Тетяна Іващенко, в творчому портфелі якої більше десятка п’єс українських театрів, які активно йдуть на сценах, зацікавилася темою «Єсенін — Дункан» давно. Її п’єса розповідає про знайомство двох особистостей, про їхнє кохання. Сюжет — романтичний і проникливий. Драматург, вклавши в текст сентиментальність жіночої душі, побудувала свою версію на відмінності характерів двох геніїв ХХ століття — літератури й танцю.
Тетяна Іващенко зізналася, що під час роботи над п’єсою, їй наснився Єсенін, який сказав: «Мне тесно в имени своем...», і драматург так і назвала свій твір. У спробі «розширити» рамки імені Єсеніна, вона будує п’єсу у вигляді любовного діалогу-двобою поета із знаменитою танцівницею Айседорою Дункан.
П’єса побачила світло рампи в Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» в постановці режисера Володимира Борисюка, сценографії Андрія Александровича-Дочевського й вже кілька років користується великою популярністю у київських глядачів. Лариса Трояновська грає роль Дункан, а Євгеній Ніщук — Єсеніна. Герої зустрілися коли їй було 43 роки, а поетові — 27. Дві, немов із різних планет, трагічні долі. Вони спробували всупереч усьому об’єднати кохання й творчість. Це історія про бажання бути разом і неможливість щастя. Драматичні діалоги, в яких сплітаються нерозв’язні суперечності, переплітаються з монологами-роздумами героїв. Рухаються сценою похилі пандуси декорацій, із частоколом порожніх пляшок, у кожній із яких — свічка, що обпливла, як погасле життя. Окрім акторів у виставі діють великі ляльки Єсеніна й Айседори, виконані пародійно. Актори поводяться з ними як із маріонетками, образно підкреслюючи ефемерність твердження, що людина сама творить свою долю...
Відчайдушний Єсенін — Ніщук, намагаючись звільнитися від п’яного чаду, танцює надривну циганочку. Він немов хоче вирватися з глухого кута, в який себе заганяє, майже ревно читає вірші. Айседора-Трояновська, розповідаючи про життя танцівниці — то нестримно веселиться, то не може зрозуміти Росії, куди її занесло, то незаперечна, коли йдеться про її творчість, то страждає від непостійності Єсеніна, то не приховує сліз, згадуючи про дітей. І самовіддано кохає, не прислухаючись до розуму, а лише йдучи на голос власного серця. Дункан дивиться на коханого хлопчика-чоловіка і приймає неминучість долі. Тихим відлунням звучать слова Айседори: «Я кохаю тебе, а ти»? Як зловісне нагадування майбутнього — шарф, струмуючим шлейфом ковзає за Дункан, яка йде... і ця сторінка життя перегорнута.
