Круглий стіл, на який минулої п’ятниці запросив журналістів Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, називався «Розв’язання конфліктів в інформаційній сфері». На ньому обговорювалася можливість появи в Україні своєрідного «третейського суду» — комісії з вирішення інформаційних спорiв. Власне, в обговоренні взяли жваву участь три сторони. Перша — представники виконавчої влади: перший заступник голови комітету Степан Павлюк, заступник голови комітету Віталій Абліцов, керівник департаменту друкованих ЗМІ комітету Сергій Квiт, а також представник комітету з координації зусиль по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Михайло Гуцалюк. Друга — представники судової влади: адвокат Валентин Волинець, суддя Верховного суду України Іван Домбровський. Директор програми правового захисту і освіти журналістів IREX PRO Media Мері Місьо та асистент програми Людмила Панкратова були третьою стороною і представляли, скажемо так, інтереси суспільства, на відміну від так званої «четвертої влади» — журналістів, якими був щільно набитий зал засідань і які здебільшого мовчали. І коли журналiстiв все-таки вмовили щось сказати, вони знову завели стару пісню про завищені штрафні санкції в позовах до ЗМІ. Питання, звісно ж, болюче, але, як зазначила та ж пані Місьо, його можна вирішити навіть на базі вже існуючих законів. Словом, виявилося, на жаль, що журналісти були не готові не те щоб брати участь у дискусії, але навіть на ходу сприйняти саму ідею.
Власне, ідея незалежної комісії з інформаційних спорів, яка б могла дати досудову експертну оцінку з того чи іншого позову до ЗМІ, в повітрі носиться давно. І пов’язане це часом із, м’яко кажучи, некомпетентністю в питаннях законодавства ЗМІ суддів районного та обласного рівня. Ідея навіть почала була з подачі Спілки журналістів матеріалізовуватися в комісію... при Президенті — зі своїм штатним розкладом, зарплатами та преміальними і — повною залежністю від особи, при якій повинна була функціонувати. Проект не прижився, ніби передбачаючи те, що сталося з аналогічним органом у Росії — судовою палатою при російському президенті, яка наказала довго жити.
Тепер же на круглому столі було озвучено два варіанти такого органу. Перший — комісія на громадських засадах із корифеїв журналістики і другий — структура, паралельна судовій, своєрідний спеціалізований суд щодо позовів до ЗМІ. Другий варіант був відразу ж відкинутий представниками судової влади: його існування вимагало б внесення змін у законодавство і вносило б плутанину в самий судовий процес. Перший варіант видався більш реальним, серед його плюсів — незалежність від конкретної влади і сил у суспільстві. Але як він буде діяти, наскільки його рішення будуть значущими для суду, для медіа-власників, для редакційних колективів? Хтось із присутніх запропонував ліцензувати журналістську справу і позбавляти ліцензій за недотримання «правил». На що коректно відповіла пані Місьо: ліцензування журналістів — це виступ проти свободи слова. Вона ж запропонувала впровадити формулювання «провини», за стандартами якої могла б працювати подібна комісія, інакше всі її рішення будуть нелегітимні. Словом, питань більше, ніж відповідей. Але в дужках для себе зазначимо, що подібні об’єднання є нормою для цивілізованого світу. Навіть у наших сусідів — поляків — вага в суспільстві подібної організації, Центру моніторингу свободи преси, значна, і вже якщо вона виносить висновок «не винен», то після цього відвідування позивачем суду можна відкладати.
Хтось із учасників круглого столу запитав: а корифеї хто? Але це питання потонуло серед iнших. Тим часом — питання справедливе, оскільки зрозуміло, що робота на членів комісії чекає важка і вимагає особливої підготовки. І тому, напевно, більш бажаним тут є варіант тієї ж Польщі, де в цю організацію входять фахівці із законодавства ЗМІ.
Але не треба забувати, що в Польщі виникнення такого Центру ініціювало Товариство польських журналістів, яке, на відміну від нашої Спілки журналістів, є громадською організацією, повністю — зокрема фінансово — незалежною від держави. У нашому ж випадку не можна не вітати просвітницької місії Держкомінформполітики щодо безкорисливого, сподіваємося, роз’яснення журналістській масі переваг створення подібної інстанції. Так, Степан Павлюк услід за Віталієм Абліцовим, який керував обговоренням, підкреслив, звертаючись до присутніх журналістів: «Наш комітет може тільки сприяти, але саму ідею повинні ініціювати ви». Проте поки що нікого серед ініціаторів, окрім Держкомінформполітики, ми не побачили — і це наводить на певні роздуми. І не тільки про те, готове чи не готове саме журналістське співтовариство України до створення «третейського суду» (хтось із присутніх зауважив: «Наші журналісти ледачі й заздрісні — суд честі їм не по зубах, та й не в їхніх інтересах»), але й про ту мету, яку переслідує державна структура... Що, звичайно, не скасовує плюсів самої ідеї як такої — тим більше, що в країні для її реалізації вже дещо таки є: адвокати, які пройшли спеціальні тренінги, закони, що при використанні успішних тактик дозволяють виграти суд. І, можливо, існування професійної комісії, що дає свій висновок, дозволить зняти деяку нервозність у суспільстві з приводу все тих же кількох міфологізованих нашими засобами масової інформації позовів про «захист честі й гідності». До речі, як показала вибірка Верховного Суду, з усіх позовів, які подавалися проти ЗМІ минулого року, саме цей вид позовів переважає. У цьому списку не виявилося позовів з приводу порушення законодавства при реєстрації, закритті, припиненні виходу видань, що було б більш закономірним після численних повідомлень про такого роду події у минулому році.
Один круглий стіл — нехай навіть на досить високому рівні — цього дуже мало навіть для того, щоб ідея подібної громадської організації хоча б оформилася. Але, треба гадати, захід у Держкомінформполітики потрібно трактувати як заявку на майбутнє більш розгорнуте обговорення ідеї в журналістських колективах, об’єднаннях. Якщо, звичайно, журналісти її почули.
КОМЕНТАР:
Лаврентій МАЛАЗОНІЯ, телепродюсер:
— Напевно, спершу потрібно знати відповіді на деякі запитання: Що це за орган? Чи не хоче хтось поставити собі «галочку», таким чином виявляючи активність? Чи не створюється таким чином синекура для когось, якщо так, то для кого? Хто ці люди, які представлятимуть цей орган — свого роду «аксакали»? Чи виплачуватимуться їм гроші, якщо так, то з чиєї кишені? Кого, яким чином, за допомогою яких механізмів вони мають намір мирити, чи навпаки — сварити, а потім мирити, показуючи, що вони працюють? Яким чином вони мають «намір переконувати» суд, хто правий, а хто неправий? Напевно, цікаво було б знати відповіді на ці запитання, і швидше за все, вони будуть туманними. На моє переконання, немає необхідності в таких «аксакалах», якщо ми європейська країна, а не така собі «чечня», де все вирішує шаріат не без допомоги аксакалів. Я думаю, що всі проблеми, які виникають між різними ЗМІ чи ЗМІ і політиками, або ще кимось, у цивілізованій країні можуть бути вирішені як у суді, так і поза судом. Навіщо ж створювати ще одного посередника? Швидше за все, це звичайна «совкова» «галочка», із самого початку приречена, м’яко кажучи, на невдачу.
Ольга ТАУКАЧ, директор ТК «Гравіс»:
— Безумовно, вплив будь-якої громадської організації — і політичний, і інформаційний, і будь-який інший, залежатиме від того, хто в ній працюватиме. Чи зможе здійснювати ця організація юридичний вплив? Наскільки я знаю, згідно з чинним законодавством ніякі експертні оцінки громадських організацій впливу на рішення суду виявляти не можуть. Так що у цьому разі логічніше говорити про вплив на громадську думку. І тут, мені здається, що маючи СЖУ, маючи інші громадські організації, які також заявляють, що вони захищають журналістів, логічніше було б посилити вплив організацій, які вже є, а не створювати ще одну. Чесно кажучи, я не впевнена у тому, що хтось не використовує створення нової організації просто для того, щоб зробити собі додаткове «паблісіти».
