Сьогодні в УНІАН відбудеться прес-конференція групи відомих українських істориків та громадських діячів, присвячена створенню в Україні Інституту національної пам’яті. Справа в тому, що демократичні зрушення в українському суспільстві — є таке відчуття, і, здається, небезпідставне! — ще не стали незворотними. І дії певних політичних сил, і стан суспільної свідомості, на жаль, є переконливим свідченням цьому. І тому виникає слушне запитання: які саме громадські акції можуть дати хоч якусь гарантію від неповторення тих подій в минулому, тих явищ і тенденцій, що їх ми хотіли б остаточно подолати?
Подібний Інститут національної пам’яті вже не один рік існує в Польщі. Щойно Президент України Віктор Ющенко підписав Указ, мета якого — створити такого роду заклад і у нас. Розповісти про своє бачення майбутньої інституції, про проблеми, пов’язані з її становленням «День» попросив доктора історичних наук, професора, члена робочої групи по підготовці відповідних указів Президента України Юрія ШАПОВАЛА.
Колись екстравагантний Жан Кокто у притаманній йому манері сказав, що історія — це правда, яка стає брехнею, а міф — це брехня, яка стає правдою. Мені дуже подобаються ці слова, оскільки вони зайвий раз підкреслюють аксіоматичну істину: на брехні не можна нічого побудувати (включно з державою). Відтак правда про те, що упродовж історії робили з українцями, і про те, що вони не давали із собою робити, є конечною умовою повноцінного розвитку нашого етносу, формування самоповаги і поваги інших народів до нас. Зрештою, це — неодмінна умова формування нової історичної свідомості, про яку часом багато говориться, але задля якої все ще так мало робиться.
Саме тому особисто я щиро вітаю ідею (нині вже артикульовану в указі Президента України Віктора Ющенка) створення Інституту національної пам’яті. Це засвідчує, що влада не забула своїх «помаранчевих» (часом незграбних і кон’юнктурних, але все-таки) апеляцій до минулого і обіцянок подолати ту амнезію, що її тихо, але послідовно (особливо щодо совєтського минулого) провадив істеблішмент часів Леоніда Кучми. Сприкрює лише те, що Україна в черговий раз буде змушена копіювати досвід інших країн, оскільки такого роду інститути вже існують і набули цінного досвіду. І у нас така «інституалізована» пам’ять вже могла би відігравати свою роль, однак цього не сталося.
Отже, перше, що належить зробити, — це подивитись на досвід наших сусідів, а надто — колишніх сусідів по «соцтабору». Звісно, перед тут веде Польща. Мені довелося кілька разів бути у Інституті національної пам’яті у Варшаві, і дотепер я беру участь у спільному проєкті з польськими колегами. Польський інститут має свою специфіку: він виріс із Комісії по розслідуванню злочинів проти поляків, здійснених у ХХ столітті. Власне, і назва інституту складається з двох частин — це інститут і комісія. У складі такої складної структури працюють прокурори, а тому йдеться не лише про моральну, а й юридичну оцінку всіх антипольських дій.
Одного разу я поцікавився: а що буде в разі відкриття якихось злочинів, скоєних не ПРОТИ, а САМИМИ поляками? Виявляється, інститут не ігнорує і такі випадки. І ще одна особливість: поляки створювали свою структуру ЗА АКТИВНОЇ I БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ УЧАСТI СВОЄЇ СПЕЦСЛУЖБИ. Вона передала їм значну кількість справ (їх у нас називають архівно-слідчими), заведених ще за часів «соціалістичного будівництва». Нині будь-хто із невинних жертв (або їхні родичі) може прийти і поцікавитись, чому і як його переслідували. Документи на «репресивні» сюжети доступні і дослідникам, а сам інститут здійснює без перебільшення величезну дослідницьку і публікаторську роботу.
Очевидно, що польська модель для нас не може бути прийнятною стовідсотково, але враховувати її досвід варто. Як і досвід Інституту Яд Вашем в Ієрусалимі, де мені також доводилося бувати і де архівно-дослідницька робота вдало сполучається із музейною, із своєрідним історико-політичним перформансом. Навряд чи хто забуде ті міріади зірок — символів неправедно знищених євреїв, — які ви бачите в затемненій музейній залі і паралельно з якими вам читають імена реальних жертв нацистського геноциду проти євреїв.
Я переконаний, що новостворений інститут повинен прийняти парадигму, що буде, сказати б, конденсувати історію. Зрозуміло, це архівна, дослідницька і публікаторська частини, але також — обов’язково! — музейно-експозиційна частина, що має увібрати в себе і представити публіці глобальні символи всіх катаклізмів і пертурбацій, пережитих нашим народом (репресії, переслідування, голодомори, депортації тощо). Не думаю, що це має бути просто наративний і лінеарно-хронологічний сегмент інституту. На початку ХХI століття потрібен дещо інший підхід, над яким ще варто замислюватись. Саме тому, на мою думку, очолити цю структуру повинен науковець, який має діяти у співпраці із фахівцями різних галузей, що увійдуть до інститутської «команди».
І насамкінець. Не треба бути провидцем, щоб передрікти спротив ідеї створення інституту в Києві (та ще й в центрі міста, як написано в указі Президента). Це не буде відверта протидія (хіба що з боку патологічно лівих сил). Це буде спроба задушити цю ідею «в обіймах» — підтримка на словах і саботаж на ділі. Наприклад, вже зараз блокується ідея розмістити інститут в стінах колишнього Жовтневого палацу, де у 1934— 1941 роках розміщувався НКВД УСРР/УРСР і де не просто вершили неправедний суд, а вбивали людей. (І досі тут існує «алея зірок», створена невідомо за чиїм розпорядженням). Чути і такий аргумент: є Інститут історії, ось він нехай і займається збереженням пам’яті. Очевидно, що у Інституту історії України НАН України більш фундаментальні, передусiм академiчнi, завдання.
Втім, головні дискусії ще попереду, і посиляться вони з початком «політичної» осені. Це буде справжній екзамен. Для влади, для суспільства, для всіх, хто не хоче, щоб у нього забирали пам’ять, без якої не буде держави у правдивому розумінні цього слова.
